Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Не будь Маргарита настільки ошелешена тим, що трапилося, може, побачила, що Чернишевському теж мало задоволення доставляла ця поїздка. Але він, на відміну від неї, усвідомлюючи необхідність даного повернення сюди через роки, відступати не збирався.

Свою рішучість Олег остаточно підтвердив, звернувши до болю знайомого двору. Проїхавши до потрібного під'їзду, припаркувався біля бордюру. Заглушив мотор, з ностальгією оглянув відкриту місцевість і, обернувшись до Одинцової, попросив:

– Йдемо, Рито.

– Я не піду нікуди, – втиснувшись у шкіряне крісло, заплющила очі й закивала головою.

Розуміла, що назад ходу немає, повинна послухатися, проте всередині все бунтувало. Вона зв'язалась з Чернишевським не заради того, щоб знову повертатися в минуле, від якого стільки років намагалася втекти. Плювати, що з цим будинком пов'язана чимала частина життя. Плювати, що одного разу була щаслива вже тому, що саме тут, на старих скрипучих гойдалках, в її долю порятунком увійшов Олег.

Окрім приємних спогадів з цим місцем пов'язано занадто багато жаху. Тут Маргарита вперше усвідомила, що абсолютно не потрібна рідній матері. Звідси почалася історія з запискою, яка провела крізь всі кола пекла на шляху до відносно нормального життя. Це місце було для неї рівносильно як благословенним, настільки й проклятим. Дівчина боялася не тільки своєї реакції на побачене. Боялася того, що постане перед її очима після стількох років запустіння.

– Ні, Рито, – Одинцова відчула, як велика долоня накрила її руки, а розмірений тембр голосу повертав спокій і внутрішню рівновагу, – Ти прекрасно розумієш, що це однаково необхідно нам обом. Щоб жити далі, зобов'язані повернутися через стільки років і відпустити минуле.

Теплота чоловічої долоні так само швидко зникла, як і з'явилася. Маргарита почула легке шарудіння, потім звук дверцят з боку Олега. Він виліз з авто. Ще хвилина і відчинилися її двері. Гаряча рука знову опинилася на тремтячій шкірі.

– Ритуле, не бійся, я буду поруч і нікому не дозволю тебе образити, – заклинав Чернишевський.

– Ні, – вирвавши руку, дівчина сховала обличчя в долонях, – Хочеш – іди, я почекаю тут.

– Рито, я не хочу, але це потрібно в першу чергу тобі.

– Я сказала ні!

– Навіть якщо це допоможе остаточно розібратися в тому, що відбувається? Отримати відповіді на деякі питання і зробити правильний вибір?

Повільно розуміючи сенс сказаного чоловіком, Маргарита опустила руки та, відкривши повіки, повернулась до Олега. Присівши навпочіпки біля автомобіля, він занепокоєно вдивлявся в дівоче обличчя очима, повними жалю. Йому ні краплі не легше, проте він, переступаючи через себе, робив це заради неї.

Глибоко втягнувши повітря, Рита боязко подала руку Чернишевському. Отримавши схвальний кивок, вибралася з машини зі словами:

– Добре, підемо. Тільки покінчимо з цим швидко.