Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Кусаючи губи, Маргарита дозволила самотній сльозинці вислизнути з повік та скотитися по щоці, знов повернулася до холодного мармуру. Очі мимоволі вчепилися в дату смерті Антоніни Романівни, а потім Івана Степановича.

– Вони померли, коли?.. – побоюючись запитувати, дівчина ошелешено глянула на Олега.

Більше нічого не варто було казати, так усе зрозумів.

– Коли мене посадили до в'язниці, – глухо відгукнувся.

Одинцова знову звернула увагу до могили, порівнюючи дати. Антоніна Романівна – грудень 1998-го, а Іван Степанович – січень 1999-го. Трохи менш як місяць різниці відходу зі світу живих. 

– Бабуся – тільки-но мене забрали в СІЗО злягла, – не чекаючи подальших розпитувань, розповів Чернишевський, – Сама знаєш, вона часто хворіла. Декілька тижнів дід намагався її виходжувати, але марно. Він і так мотався від неї до мене, сподіваючись допомогти. Бабуся померла напередодні Нового року після суду, так і не змирившись, що її онука визнали вбивцею.

– Але ж ти не вбивця! – з відчаєм перебила Маргарита, смикнувши чоловіка за руку.

– Тоді всі вважали інакше, – знизавши плечима, відмахнувся Олег, – Я на місці злочину, пістолет із доказами. Я єдиний підозрюваний. Їм потрібно було когось запроторити до в'язниці. Точніше, їм необхідно було запроторити до в'язниці мене.

– Який жах! – прикривши рота долонькою, відчуваючи неприємний присмак гіркоти на язику, видихнула дівчина, – А Іване Степановичу?

– Дідові вдалося пережити баб Тоню зовсім небагато. Він дав обіцянку перед її смертю, що триматиметься, зробить усе можливе, щоб витягти мене, але не витримав. Просто заснув і не прокинувся, – повернувшись до Рити, замружився; стискаючи перенісся пальцями, покаявся: – Я навіть не зміг з ним попрощатися. Їх ховали чужі люди через рідного онука, котрий тим часом мотав термін у колонії.

– Ти себе звинувачуєш за це?

– А сама як думаєш?..  – питанням на запитання відмахнувся чоловік.

– Олеже, – заглядаючи в обличчя чоловіка, тихо покликала Одинцова, заздалегідь знаючи відповідь на неозвучене питання, – Як там було?

– Де? – розплющивши очі, не одразу зрозумів Чернишевський, – У в'язниці? – Відповіддю був ствердний кивок. Олег, поблажливо хмикнувши, зауважив: – Там зовсім інше життя, Рито, інші закони та звичаї. Проте знаєш, переконання та принципи як усюди – боротися до останнього, щоб вижити. Це важко, та поки важко – значить, що є до чого рватися. Значить, що попереду ще є шляхи до головної мети...

– Значить, попереду ціле життя, – закінчила за чоловіка Маргарита, згадуючи колись почуті від нього слова. – Попереду свобода та справжнє щастя. Пам'ятаєш, як ти мене вчив? – стискаючи руку чоловіка, несміливо усміхнулася, – Ти був гарним учителем.

– І чого прагнула ти? – серйозно поцікавився Олег.

– Відповідь у твоїх словах. Тут ми з тобою схожі. Всі роки, перебуваючи в Інанні, я хотіла одного – свободи.

– А як же справжнє щастя? – вдивляючись в обличчя дівчини, допитувався Чернишевський.

– Після всього, що було, то надто велика розкіш до свободи вимагати ще й щастя.

– Хочеш сказати, свободу здобула?

– Не знаю, – нахмурившись, щиро зізналась Рита.

Декілька миттєвостей так і стояли, допитливо розглядаючи один одного, ніби намагаючись отримати істинні відповіді на безліч обопільних питань. Й не треба було бути віщунами, щоб зрозуміти – прагнення обох так і залишилися прагненням. Маргарита, звільнившись з Інанни та ставши вільною фізично, морально так і не вирвалася із клітки. А Олег... Вихід із в'язниці лише перший крок до свободи. Було ще щось, що стримувало та зв'язувало чоловіка зобов'язаннями. Знати напевно дівчина не могла, але відчувала, ловила у погляді.

– Ходімо, – першим схаменувся Чернишевський.

– Так звісно, – квапливо опускаючи голову, закивала Одинцова.

Готувалася піти за Олегом, але щось зупинило після кількох кроків, змушуючи виривати долоню. Можливо, вона скаже чергову дурість, але могила матері та старичків Олега не єдине місце, яке хотіла відвідати. Є ще дехто, про кого з невідомої причини, здається, давно забула за минулі роки.

– Щось ще? – здивовано обернувшись, поцікавився чоловік.

– Олеже, а... – боячись побачити осуд, заплющивши очі, проторохтіла: – Пашка похований тут? Хочу зайти до нього.

– Ні, Рито, вибач, – на подив спокійно відреагував Чернишевський, – не вийде. Його немає у цьому місці.

– Як ні? – розплющивши повіки, обурилася Одинцова, – Його поховали на іншому цвинтарі?

– Можна сказати так, – відмахнувся Олег, відвертаючись.

Він явно не збирався обговорювати цю тему, та певно знав набагато більше, ніж планував розповідати. Що ж, Маргарита дозволить уникнути розмови до тих пір, поки не опиняться в більш підхожому для відвертостей місці. Поки необхідно відвідати ще кілька доленосних місць…

Налаштованість Рити відправитися в її стару комунальну кімнату була одразу відхилена Олегом. Ще задовго до поїздки чоловікові вдалося з'ясувати, що комуналки як такої давно немає. Вже років десять як кімнатку Одинцових відібрала держава через заборгованості по квартплаті та зникнення прямого власника. Ще через декілька років приміщення разом із рештою кімнат було викуплено фізичною особою та успішно перелаштовано під елітну квартиру. Звичайно, від того, що було раніше, не залишилося і сліду. Проситися дивитись у господаря, настільки все змінилося, дівчина категорично відмовилася. Не горіла бажанням і не могла сказати, що сильно розчарувалася цією звісткою. З цвинтаря вражень вистачило.