Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Він правий, залишатися тут з наближенням ночі не є безпечним, та чомусь Риті не хотілося. Боялася, що ілюзія зближення зруйнується, ледве підведуться з каменю. А що буде після повернення додому і того важко уявити.

– Давай ще трішки посидимо, – ледь чутно запропонувала, відчуваючи, що це допоможе стати їм ще ближче.

– Якщо ти не змерзла, – схоже, Олег також надихнувся перспективою залишитися ненадовго в обіймах одне одного.

– Якщо й замерзла, я не відчуваю холоду, – зручніше влаштовуючись, зізналася Одинцова, пильно глянувши на чоловіка: – Може через твою присутність?

– Ритусько, – пригладжуючи неслухняне волосся дівчини, блаженно видихнув Чернишевський, – усі ці роки я тримався виключно завдяки тобі. Віриш?

– Напевно, якби не вірила, мене тут не було, – слова мимоволі злетіли з губ, і вона зрозуміла, що виказала Олегу довіру, що зароджувалася на підсвідомому рівні.

Жаліла? Ні. Швидше робила черговий необачний вчинок, який надалі здатен відгукнутися їй. Певно, вона ще та дурепа, раз так запросто змогла повірити людині, над якою висить широкий ореол з таємниць. Можливо, колись сама пошкодує, але одне знала напевно – будь на місці Олега хтось інший, давно послала його якомога далі. Цього разу її довірливість має ім'я. І це ім'я Олег Чернишевський. Всьому виною саме він.

– Спасибі, – чоловік притулився губами до її скроні, обпалюючи гарячим подихом.

– Олеже, – тихенько покликала Рита.

– Що?

– Якщо не можеш розповісти, як ти зв'язався з СБ, розкажи, що сталося тут після того, як мене забрали ті відморозки. Дванадцять років тому.

– Дванадцять років, кажеш? – Олег на секунди замислився, – Добре, тоді слухай...