Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Залежить від того, що Ви маєте на увазі під дивним чи незвичайним, – огризнувся Чернишевський оглядаючись.

– Підозрюваний, не уникайте відповіді! – крикнув слідчий, – Звідки у Вас вогнепал? Стріляли на заводі?

– Так.

– Хто?

– Гадки не маю.

– Навіщо?

– Якщо я не знаю, хто стріляв, то звідки мені знати причину? – з удаваним спокоєм відзначив Олег.

– У Вас не могли стріляти ні за що, – завівся Анатолій Захарович, – якщо самі не стали причиною і не спровокували нещасного.

– Нічого собі нещасного! – чоловік стрепенувся на стільці. – Це той карний злочинець нещасний?

– А як назвати людину, яку Ви вбили? – відкинувшись до спинки стільця, єхидно підмітив капітан. – Я знаю, пан Городков був не найчеснішою людиною, але злочинцем його назвати не можна. Приводів до міліції немає. Якщо не помиляюся, планував теж стати служителем закону. І Ви, Олегу В'ячеславовичу, – потягнувшись до якихось паперів, квапливо перегорнув: – шановна людина, лейтенант міліції, самі, напевно, не раз допитували підозрюваних. Безумовно, перебувати на місці тих бідолах не приносить задоволення, але будьмо дорослими людьми, здатними відповідати за власні вчинки. Підпишіть щиросерде, це не лише полегшить мою роботу, а й скоротить Вам строк. 

– Перепрошую? – піднявши брови, здивувався Чернишевський, який до цього з цікавістю вислуховував заяви Леонідова. – У якому вбивстві я мушу зізнаватись, якщо не вбивав нікого?

– Свідки, які стверджують протилежне, є.

– Які свідки? Не могли вони бачити, чого не було.

– Значить, визнавати не будете, – розчаровано простяг Анатолій Захарович, допитливо поглядаючи на чоловіка.

– Виходить, ні, – відчужено відмахнувся.

Олег категорично відмовлявся слухати безпідставні звинувачення за вбивство Городкова. Він бачив, хто це зробив і відверто не уявляв, чого і слідчому прокуратури, і Коробову так не терпілося списати на нього всі гріхи. Чому мав в чомусь визнаватись? Щоб у прокуратурі не утворилося чергового безперспективного висяка? Чи причина в дещо серйознішому?..

– Розказувати мені свою версію того, що трапилося?..

– Теж не буду, – перебив Чернишевський.

– Що ж, доведеться відправити Вас у камеру, – з удаваним співчуттям зітхнув капітан. – Можливо, посидівши віч-на-віч із власними думками, Ви щось надумаєте.

– Я можу зателефонувати? – ігноруючи зауваження, Олег кивнув на телефон.

– Кому? – насторожено уточнив слідчий.

– Другу, який допоможе з адвокатом.

– Будь ласка, – підсунувши апарат до Чернишевського, капітан знизав плечима, – Кому, як не Вам знати про права підозрюваного.

Вдячно кивнувши, Олег набрав старого приятеля, з яким познайомився під час навчання, Ігоря Шторміна. Саме з ним нещодавно влаштувався на стажування до районного УБОЗ до шановного слідчого та за сумісництвом рідного дядька Шторма. Саме Ігор напередодні допоміг розібратися у нечистих справах Пашки та залишався єдиною людиною, до кого можна було звернутися за реальною допомогою.

Сказати, що друг був у шоку – нічого не сказати. Шторм запевнив, що дізнається деталі звинувачення, приписаного Олегу, і приїде. Потрібно віддати йому належне – обіцянку дотримав. Минуло не більше кількох годин, перш ніж Чернишевського привели до кімнати для побачень, де нетерпляче чекав Ігор.

– Дідько, Олегу, куди знову вліз? – заголосив товариш, хапаючись за голову. - Скільки разів тобі казав – не доведе тебе ця дівка до добра. Ти як побитий собака через неї. Тепер ще й на прив'язі.

– Спасибі, що прийшов, Ігорку, – сідаючи навпроти, Чернишевський послав попереджувальний погляд молодому сержанту, що з виглядом повної байдужості чекав закінчення побачення біля дверей, – Мені потрібна твоя допомога.

– Звичайно, тобі тепер особливо потрібна моя допомога, – пожурився світловолосий чоловік, – А все могло бути набагато простіше, відмов я тобі в сумнівному проханні з самого початку...

– Шторме, вистачить базікати, – обірвав Олег і, нахиляючись ближче, змовницьки попросив: – Дізнайся, де Ритка.

– Що? – розширивши очі, здивувався Ігор, – Тобі термін світить, а ти знову про свою Ритку. Спершу треба клопотати, щоб тебе відпусти під підписку до суду. Вони не мають права тримати тебе в камері у такому стані.

– Ігорю, мені байдуже, що буде зі мною, – мало не підскочивши на стільці, – Зате є велика ймовірність, що Ритку забрали люди Сизого. Думаю, не тобі розповідати, що з нею можуть там зробити.

– Добре-добре, не кип'ятись, – примирливо обсмикнув товариш. Витягаючи щось з теки, позначив: – Давай спочатку розберемося, що там сталося і що ми маємо.

– Та що сталося? Я вчора спізнився до неї буквально на п'ять хвилин, щоб запобігти гіршому та захистити.

– Що зроблено те зроблено, – вчитуючись у папери, Ігор поділився: – Дивись, я дещо швидко пробив через дядька. Насилу, правда. Навели ці СБшники на чолі з Коробовим шереху у місті. Коротше, як ми й припускали, вчора на заводі планувалася серйозна операція Служби Безпеки із захоплення відразу двох злочинних наркоугруповань. З наведення якогось невідомого інформатора там же, напередодні ввечері, планувалась якась розборка, що могла вивести на ключових осіб, але чи то наші співробітники запізнилися, чи реально облажалися, та ніякого натяку на стрілку, за винятком пристреленого Городкова та підбитого тебе, не виявилося.