Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Все, ведіть, хлопці!

Перш ніж Олег встиг заперечити, до палати зайшли двоє чоловіків спортивної статури, за віком на десяток років молодші за самого Коробова, без форми, але однозначно при виконанні. Порода СБшників відчувалася.

– Куди ви? – слідом забігла знайома чорнява медсестричка, ошелешено дивлячись то на Олега, то на служителів закону. – До нього не можна відразу стільки відвідувачів!

– Максиме Вікторовичу, якого біса? – розлютився Чернишевський, коли один із незнайомців, наближаючись, витяг з кишені наручники. – Я не вбивав Павла! Ви можете пояснити, що відбувається? Звідки така впевненість у моїй вині? Де Ритка? Вона бачила, що сталося насправді!

– Убивав чи ні вирішить слідство. Зараз мої люди доставлять Вас до прокуратури для допиту. Всі питання про Вашу Ритку, яка може щось знати, також до слідчого. Мої повноваження вичерпані.

Разом з тим на руках Олега клацнув замок наручників, даючи зрозуміти, що становище набагато серйозніші, ніж передбачав.

– Як же так? - медсестра намагалася перегородити шлях, – Його не можна забирати! Мені не вірите, зараз лікар прийде.

– Люба, чого ти така приставка? – роздратовано прикрикнув Коробов, – Як на мене, то хоч сам головний лікар. Ви, мабуть, не усвідомили серйозність ситуації та хто перед Вами.

Майор нахабно відштовхнув дівчину від дверей, показуючи перевагу своєї особи. Сперечатися було марно, Олег знав. Якщо в СБ з'явилися хоч найменші підозри, що він убив Павла, має бути серйозне розслідування. Чернишевський дуже сподівався, що у його невинності розберуться та швидко відпустять. Набагато більше він хвилювався за долю Ритки. Та, здається, ні Коробов, ні хтось із його підлеглих не збирався слухати його переживання і турботи за дівчину.

Олег почував себе паршиво. Виною тому не тільки біль в рані й навіть не голова, що ледве не розколювалася на частини. Його вели через усю лікарню, наче злочинця у наручниках, під пильним конвоєм. Добре, хоч дозволили стурбованій медсестрі накинути на плечі куртку. Щоправда, в простріленій і поспіхом запраній від крові речі вигляд був ще той.

Чернишевський божеволів. Від шоку та нерозуміння. Невже щось упустив вчора? Що сталося після того, як його підстрелили й він знепритомнів? Де Ритка? Невже шістка Крот забрав дівчину? Якщо так, залишається молитися, щоб з нею нічого не зробили перш ніж зможе вийти на свободу та кинути всі сили на порятунок.

Опинившись на вулиці, поки вели до непримітної синьої ниви, в Олега навіть майнула думка спробувати втекти. Швидко зрозумів безуспішність цього наміру. У наручниках і з пораненим плечем йому не впоратися з двома конвоїрами. Коробов ще пів біди, хоча, настукавши по голові нехай і дрібного, але начальника СБ, можна отримати серйозні наслідки після. Тому чоловік все ж вирішив дочекатися приїзду у відділок, де вже безпосередньо зі слідчим вирішувати свою подальшу долю. До останнього сподівався, що з місцевими служителями закону, набагато більше обізнаними про кримінальну ситуацію міста, буде простіше вирішуватиме непорозуміння, ніж зі столичними СБшниками. Всі надії розсипалися прахом, ледь опинився в кабінеті Леонідова Анатолія Захаровича.

– Сідайте, – з наскоку скомандував капітан.

Цей був молодший і статніший за Коробова, але на вигляд ще більш незворушний і не розташований до конструктивного діалогу.

Машинально привітавшись, Олег сів на стілець. Розтираючи зап'ястя, звільнені від металевих кайданів, мимоволі скривився. Передпліччя нило від гострого болю, який після не найзручнішої поїздки з ув'язненими руками посилився. Мігрень від струсу теж не зникла. Та, здається, не зовсім здоровий зовнішній вигляд Чернишевського не дуже хвилював капітана.

Переконавшись в особистості Олега, роз'яснивши права, обов'язки, та розповівши у зв'язку з чим його настільки терміново висмикнули з лікарні та доставили на допит, Анатолій Захарович попередив про відповідальність за подачу свідомо неправдивих показань. Залагодивши формальності, приступив безпосередньо до допиту, нахабно заявивши в лоба:

– Олегу В'ячеславовичу, Ви визнаєте себе винним у вбивстві Городкова Павла Едуардовича?

– Ні, – дивлячись у вічі слідчому, впевнено відповів Олег.

– Добре, – ствердно кивнувши, щось зафіксував у протоколі, водночас зазначаючи: – Тоді розкажіть свою версію про події на заводі?

– Нема чого розповідати.

– Давайте послідовно, – відклавши ручку, капітан уп'явся допитливим поглядом на Чернишевського, поцікавившись: – Де Ви були вчорашнього вечора?

– Гуляв.

– Де конкретно?

– Багато де.

– У тому числі на покинутому танковому заводі?

– Чому ні.

– Дивне місце для прогулянок, – постукавши пальцями по стільниці, на мить задумався Леонідов, після змовницьки припустив: – З Вами був ще хтось?

– Моя дівчина, – вирішивши дотримуватись раніше озвученої Коробову версії, набрехав Олег.

Може, в прокуратурі якось заворушаться, почнуть шукати та з'ясовувати, що сталося з Ритою. На спецслужбу, готову до будь-яких підстав для сумнівних цілей, сподіватися було безглуздо.

– Опинившись на заводі, Ви бачили щось дивне чи незвичайне?