Не чужі - Аріна Вільде

Я зробив глибокий вдих. І ще один. Чомусь в думках все здавалося набагато легше, ніж є насправді.

- Одужуй, - кивнув їй на прощання, але біля дверей все ж затримався. – Послухай. Я не зраджував тобі. Жодного разу за той час, що ми були разом.

Я порахував потрібним сказати їй це. Знав, що для неї це важливо.

- Замовкни! Забирайс звідси! Я бачити тебе не бажаю! Навіщо взагалі приперся сюди? Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!

Вона вже кричала, не стримуючи емоцій. Била кулачками по ліжку. А мені так паршиво стало. Шалено. Тому що її посмішка мені подобалася набагато більше, ніж сльози.

Прилади біля її ліжка запищали, в палату увірвалися медики, мене витіснили за двері. У Лери почалася істерика.

Врізав кулаком в стіну. Ще раз і ще.

Майже побіг до ліфтів.

Поки йшов до стоянки задував все з найпершої нашої зустрічі. Вичікувала мене біля роботи, думаючи, що її автомобіль не видно з вікон будівлі. Ображалася на грубі слова, але завжди трималася гідно. Була самостійною і водночас зовсім непристосованою до життя. А ще завжди зустрічала мене з роботи. Тягнулася за поцілунком. Накривала на стіл. Дивилася, як я їм, та сміялася, коли я казав, що мене лякає така пильна увага за столом. В такі моменти я хотів від неї якнайшвидше здихатися. І ось здійснилося. Але щастя від чогось не відчуваю зовсім.

Квартира вкотре зустріла мене пустотою. Навіть Боцман та Арчі сховалися, не вимагаючи їжі.

Відчинив тумбочку. Вийняв свою обручку. Повертів у руках. Повернув назад. Там їй і місце.