Не чужі - Аріна Вільде

- Коли її можна побачити? – питаю тихо, поряд чекає відповіді і її батько.

 - Не раніше завтрашнього ранку. Їдьте додому, якщо будуть якісь зміни – вам обов’язково повідомлять.

- Я залишуся, - одразу ж кажу я.

- Давиде, не дури, - на моє плече лягає рука Смоленського. – Нам всім потрібно добряче виспатися та відійти від цього всього. Ти зараз Лері нічим не допоможеш. Потрібно їхати додому.

Головою розумію, що він має рацію, але ноги приросли до місця.

- Коли можна буде транспортувати Леру? Я хочу перевезти її в приватну клініку, - звертається до хірурга Смоленський.

- У нас подбають про неї не гірше, ніж там. Повірте. Якщо ви переймаєтеся за умови, то ми виділимо ліпшу палату. Пів року тому у нас зробили ремонт. Персонал висококваліфікований і нічим не гірше, ніж в приватних клініках. Зайві рухи в її стані ні до чого. Навіть якщо ви наймете вертоліт.

- Добре. Якщо що потрібно – кажіть, не соромтеся, - погоджується Смоленський і кивком вказує мені в бік ліфту.

Я нехотячи слідую за ним та його охороною, яка весь той час була теж тут.

За кермо мені не дають сісти. Додому відвозить водій Смоленського. Воно й на краще, я так втомився, що засинаю на ходу.

Входжу у квартиру й одразу відчуваю пустоту. Треба ж, стільки років жив і звик, що крім кота нікого тут немає. А зараз якось ніяково від цього холоду та тиші.

Я поплівся в спальню.

Простирадла пахнуть нею. Під ковдрою її коротенька нічна сорочка. Теплі шкарпетки на стільці. В неї завжди мерзнуть ноги, але посеред ночі стягує їх.

Тоскно якось. І почуття провини за те, що трапилося гризе.

Ну хто заважав мені заткнутися, коли це потрібно було? Хто заважав не випустити її з дому? Знав же, що в такому стані їй не можна було за кермо сідати. Але думав тільки про себе.