Не чужі - Аріна Вільде

- У неї третя негативна, - глухо промовив Смоленський, потерши долонями обличчя, немов ця інформація змогла б якось врятувати всю ситуацію, яка складалася.

Він одразу ж згорбився, став на кілька років старше. Відчуття, немов подумки поховав доньку.

Я стиснув руки в кулаки, підійняв погляд на хірурга.

- Що значить ампутувати? – різко запитав я у нього. – Ні про яку ампутацію й мови бути не може.

Навіть думати не міг про такий результат. Лера цього не заслужила. Тільки не вона. Серце стиснулося в грудній клітині, повітря стало не вистачати, а скроні пульсують від болю.

- Ми робимо все можливе, але якщо…

- Якщо у вас руки з дупи ростуть і ви не можете провести операцію, то ми знайдемо іншого хірурга! – я схопив його за воріт халату та притягнув до себе. В цю мить я абсолютно не контролював себе.

- Давиде, припини, - спробував приборкати мене Смоленський, а Петро Миколайович кинувся в коридор, напевно, щоб привести охорону.

- Ти мене чув, - проричав я, не відриваючи погляду від травматолога і різко відпустив його, заспокоюючись.

- Я вам не сотворю чуда, я не Бог, але зроблю все, що в моїх силах. Ви зараз вбиті горем, розумію, але тримайте себе в руках, будь ласка. Операція буде тривати мінімум до ранку. Тому будьте готові до того, що ніч буде довгою. І скоріше за все в подальшому знадобиться пересадка шкіри. Це якщо все пройде добре, - холодно кинув він та сховався за дверима.

Я ж сів на канапку, поряд з батьком Лери. Ноги не тримали.

- Це я в усьому винен, - тихо пробурмотів я. – Не варто було її відпускати. Не в тому стані, в якому вона знаходилася.

Але усвідомлення цього прийшло пізно. Занадто пізно, щоб щось змінити.

- Що у вас там відбулося? – похмуро цікавиться Смоленський, повертаючи голову в мій бік.

- Трохи посварилися, - хмикнув я, а потім все ж зізнався. – Вона знає про те, що ви мене примусили одружитися на ній. В пилу сварки проговорився. Можете вбити мене, можете зрівняти із землею весь бізнес мого брата, але так далі продовжуватися не може. Ви не тільки мені, але і їй життя псуєте. Мені не варто було йти у вас на поводу, але… пізно.

Відвернувся від нього, ховаючи обличчя в долонях і вже знаючи, як варто вчинити в майбутньому. Тільки нехай Лера спочатку в себе прийде й одужає.

- Не варто було лізти в її життя, - після того, як ми просиділи довгий час в тиші, кожний думаючи про своє і водночас про одне й те ж, промовив Смоленський. – Хотів хоч раз для неї щось зробити. Бачив же, що в тебе закохалася, змінилася, розцвіла, та і ти до неї зацікавленість проявляв. Вона ж у мене така красуня, вся в матір. Навіть дивитися боляче на неї, одразу образ  Валентини перед очима. Хотів допомогти, боявся, що нетямущого собі знайде когось, або ж як колишній її той… за грошима гнався, а не за нею, от і вирішив її якнайшвидше влаштувати. Ти ж хороший хлопець, Леонов, в міру суворий, добрий, надійний. Тобі я міг її довірити. І від ворогів моїх вберіг її…

Він замовчав, але я був впевнений, що це не все. Поперек горла став ком, рот наповнила гіркота. Ми натворили багато помилок. А розплачується Лера. Її провина лише в тому, що закохалася не в того. Хоча не буду брехати, я вже так звик до неї, що якби зараз дізнався, що розлюбила або з іншим застав – то напевно б розчарувався та розлютився.

Звик або покохав?

Від цієї думки мене кинуло в холодний піт. Закохуватися в неї точно в моїх планах не було.

- Я все її дитинство пропустив. Просто через те, що не міг змиритися, що Валентини немає, а вона є. Я ж не хотів її. Благав дружину на аборт піти. Знав чудово, чим все це закінчитися може. Але вона народила. Життя своє за неї віддала, а я її не вберіг. Якщо Лера калікою залишиться – я собі цього не пробачу.

- Вона сильна, з нею все буде добре, - в моїх словах ані краплі впевненості.

Хотілося б, щоб це і справді було так.

- Так, впорається. Обов'язково. А потім вже будемо щось вирішувати. Головне з усього цього лайна видертися.

Ніч тягнеться шалено довго, але не дивлячись на втомленість ніхто з нас не поспішає поїхати. Навіть очей не змикаємо. Напружено вслуховуємося у звуки в коридорі, навпроти операційної, де зараз борються за майбутнє Лери лікарі.

- Вона з виставки останньої повернулася дуже розчарована, - порушую я тишу. – Її картини розкритикували. Вона ревіла.

- Мені Ігнат присилав звіт, знаю.

- Я пробив цих критиків. Там є один наш, - очі в очі, Смоленському не потрібно більше нічого говорити. Він і так все зрозумів. Кар'єра цього «визнаного світовим суспільством художника» закінчиться швидко.

- Кинеш мені ім’я.

- Добре.

І знову напружена тиша. Я все зиркаю на час, не знаю куди діти себе. Нарешті двері операційної розчиняються. Я миттєво підриваюся і становлюся на ноги.

Вичікувально дивлюся на серйозні та втомлені обличчя бригади хірургів.

- Ми все зробили, але процес відновлення буде не швидким.

Я роблю вдих на повні груди, очі щипле.