Не чужі - Аріна Вільде

Позашляховик Давида з'являється через пів години. Мені доводиться пообіцяти таксистові заплатити за простій в подвійному тарифі та наперед дати аванс. Він весь час, що ми стояли у дворі, підозріло щулився, дивлячись на мене у дзеркало дальнього виду.

- Он за тією машиною, будь ласка. Поїхали, - збуджено прошу я, підскакуючи на сидінні.

Водій спритно вирулив на дорогу, а я все переймалася, що ми упустимо мого чоловіка. Місця собі не могла знайти, впилася до болю нігтями в долоні. Вже здогадалася, що Давид не на роботу зібрався. Їде зовсім в інший бік.

Але ж це ще нічого не значить, правда?

Коли його автомобіль паркується поряд з жіночою консультацією, моє серце зупиняється.

Все як і казала Альона.

Він виходить з машини, озирається по боках. Махає комусь рукою. Немов у сповільненому зніманні спостерігаю за тим, як назустріч моєму чоловікові йде мініатюрна білявка.

Вона молоденька. Скоріш за все моя ровесниця. Сонцезахисні окуляри ховають половину її обличчя, тому роздивитися її не вдається. Але дуже мене чимось нагадує. Він немов навмисно схожу шукав.

Вона обіймає Давида, він же полосує моє серце тим, що не відштовхнув її. Погладжує її спину, щось говорить та цілує у волосся. Одразу стає ясно, що між ними близькі відносини.

На очі навертаються сльози. Я можу прямо зараз вискочити з таксі й кинутися до них. Влаштувати істерику, звертаючи на нас увагу всіх перехожих. Вліпити Давидові ляпасу. Та багато чого можу, але замість цього….

- Їдьмо назад, - тихо звертаюся до водія.

Той заводить машину, виїжджає зі стоянки. Я проводжую пару, що входить до будівлі жіночої консультації незрячим поглядом. На душі пусто, все навколо вицвіло.

- Хлопець? – розуміючи питає водій.

- Чоловік, - гірко усміхаюся я і підіймаю у повітря праву руку, демонтуючи обручку, що зараз свинцем налилася на моєму пальці.

Водій промовчав. Я відвернулася до вікна, щоб не бачив моїх сліз. Стримувала можливу істерику і все ще не вірила у те, що відбувається. Навіть року не пройшло, як одружені… За що мені це все?

- Приїхали, - голос водія прозвучав в тиші салону, як грім серед ясного неба.

Я потягнулася до сумки. Вийняла гроші.

- Ось, дякую, - очей не підіймаю. Соромно.

- Ти того, не розчаровуйся-то так. Ти дівка гарна, молода, життя все попереду. Не одного чоловіка ще з розуму зведеш.

- Дякую, але я його кохаю, - пробурмотіла сама не знаю навіщо, покидаючи салон.

Якщо він і намагався мене втішити, то вийшло не дуже. Тому що я не уявляю собі, як буду жити далі. Без нього.

Варто було увійти у квартиру, як всередині щось клацнуло. Істерика змінилася холодною байдужістю. Відчуття, немов хтось з мене всі емоції разом викачав.

Я прийняла душ, зайшла на кухню, окинула поглядом простір і сіла на табуретку.

Напевно, варто було піти збирати речі. Але сил не було.

Так і просиділа тут до вечора, знаходячись в якійсь прострації. В себе прийшла лише коли грюкнули вхідні двері та пролунали кроки чоловіка.

Навіть не помітила, коли встигло стемніти. І не їла сьогодні ще нічого.

Клацнув вимикач, яскраве світло освітило кухню.

- Що за траур? – співчутливо поцікавився Давид, кинувши короткий погляд на мене.

Пройшов до плити, залишаючи за собою шлейф аромату його туалетної води. Підійняв кришку каструлі. З подивом повернув її назад. Я нічого не приготувала, так.

Він відчинив холодильник, вийняв нарізану ковбасу, відрізав шматок хлібу, зробив кілька бутербродів.

Мені подобалася в ньому ось ця якість. Він ніколи не казав, що я повинна йому щось. Готувати, прибиратися, слідкувати за його речами. Якщо вдома було нічого їсти, він перебивався бутербродами або замовляв щось. На двох. І ніколи не дорікав мене в цьому. Тому що, ну… я ніби як дружина і це мій прямий обов’язок – нагодувати чоловіка. Але він так не вважав.

- Серйозно, що з очима? – тарілка опускається поряд зі мною. – Чаю тобі зробити?

Я ковзаю поглядом по його накачаних руках. М'язи немов сталеві канати. Все в ньому таке рідне. Моє. Було. До цього дня. Тому що, як виявилося, весь цей час я ділила його з іншими. Наш шлюб виявився всього лише якісною ілюзією.

- Я все знаю, - підіймаю на нього погляд і уважно спостерігаю за реакцією на свої слова.

- Про що ти? – його обличчя витягнулося, він напружився. Так, немов йому є, що приховувати від мене.

А йому є. І його поведінка тільки доказує це.

- Все, Давид, - промовляю сухо, з натиском. І буравлю його поглядом.

Він перекриває кран. Відставляє в бік чайник. Дивиться на мене схвильованим та винуватим поглядом.

- Все – це що? – його кадик смикається, руки стискаються в кулаки. Прийшов час серйозної розмови. Як добре, що я встигла виплакати всі сльози й тепер не виглядаю такою жалюгідною.