Не чужі - Аріна Вільде

Маска переваги на її обличчі надломилася. Я потрапила прямо в ціль.

- Не варто намагатися маніпулювати мною. Ми кохаємо з ним один одного і він ніколи не буде твоїм, - додаю я, користуючись її замішанням.

Альона швидко бере себе в руки. В очах заблищав гнів.

- Я просто втомилася його ділити з тобою і ще кимось. Ми працюємо разом, якщо ти не знаєш. Бачимося кожного дня і насолоджуємося один одним прямо в моєму кабінеті, - заявляє вона, вбиваючи цвяхи мені в серце.

Вона каже це настільки впевнено, що зароджує в мені зерно сумніву: а чи такий вірний мені Давид, як я вважаю?

- Якщо не віриш мені, то прослідкуй, куди завтра вранці поїде Давид і дізнаєшся правду. Одна з його подружок залетіла. Він начебто на аборт повинен її повезти.

Ці слова немов ляпас.

Не вірю.

- Ти брешеш. Давид у відрядженні. Буде тільки у п’ятницю, - вже не так впевнено кажу я, на що Альона починає голосно сміятися.

- Він з самого ранку на роботі. Якщо поквапишся, то ймовірніше за все застанеш його ще там. Наївна ти дівчинка, Лера. Така як ти ніколи не зможе дати те, що потрібно такому чоловікові, як Давид. Йому жінка потрібна, а не… - вона виразно ковзнула поглядом по моїй фігурі, - ну ти зрозуміла. На все добре.

Вона махнула рукою у повітрі, сама відчинила двері та пішла, залишаючи після себе шлейф з нудотного квіткового аромату парфумів, сум’яття в моїй душі та надії на те, що вона збрехала.

Я сповзаю по стіні й сідаю прямо на підлогу біля вхідних дверей. Прикриваю руками обличчя. Пальці тремтять. Я хочу довіряти Давидові та не вестися на цю провокацію, адже з боку Альони – це була саме провокація, але не виходить. Сумніви ні-ні та проступають назовні. Складно довіряти людині, яка так і не відкрилася тобі повністю. І в коханні жодного разу не зізналася.

Я роблю глибокий вдих, стримуючи істерику. Кілька хвилин не рухаюся, а потім різко підриваюся з місця, хватаю з тумбочки ключі від своєї машини та мчу до того місця, де колись так багато часу проводила, визираючи Давида.

Паркуюся неподалік від КПП. На вулиці літо, світло, видно все добре.

Нервово стукаю пальцями по рулю. Усвідомлюю, що нерозумно поступаю, але по-іншому не можу.

Перед забором уздовж дороги щільним рядом вистроєні припарковані машини. Я без проблем впізнаю позашляховик Давида.

Тупий удар в самісіньке серце вибиває з грудей все повітря.

Кілька сльозинок скотилися по щоках.

Але це ще нічого не значить, - підбадьорюю себе. Він міг залишити тут машину, а потім разом з хлопцями на службовій поїхати на вокзал.

Я молюся, щоб це виявилося правдою, інакше виходить… виходить, що Альона мені не збрехала.

Я напружено вглядаюся перед собою, роздивляючись всіх чоловіків у формі, що виходять з воріт. Напруження зашкалює. Ще вчора все було добре, у мене був коханий чоловік, а сьогодні може так статися, що ніякого щастя в помині не було.

Через пів години я все ж впізнаю Давида.

Він не поїхав.

Він тут.

Йде перевальцем уздовж паркана до свого автомобіля, а поряд з ним Альона. Вся така мила, до рота йому заглядає. Аж бридко. Вони про щось розмовляють і він їй посміхається.

З мого рота виривається хриплий стогін. Мені боляче.

Вони зупиняються поряд з його автомобілем. Я не бачу його обличчя, проте можу спостерігати кокетливий погляд Альони. Вона кладе руку йому на плече, гладить, немов втішаючи. Або спокушаючи. Не зрозуміти. Але ясно одне – між ними й справді близькі стосунки.

Я намагаюся зробити вдих, але повітря застрягає в горлі. Гіркий ком перекриває доступ до кисню, а щоки обпікають гарячі сльози. Я з такою силою стискаю пальцями кермо, що під ними скрипить чорна шкіра.

Перед очима все розливається, солоні сльози течуть по щоках, затікаючи в куточок рота. Кілька разів я б’ю щосили по керму.

Неправда! Це все неправда! Цьому повинно бути якесь пояснення!

Господи, та мені в житті так боляче не було, як зараз.

Я повертаю погляд назад на парочку біля паркана. На щастя, вони прощаються. Давид сідає у свій автомобіль, Альона ж, цокаючи підборами, йде уздовж вулиці.

Стає легше дихати. Але ненадовго. Тому що Давид їде не додому. У мене була маленька надія, що він повернувся сьогодні з відрядження, вирішив зробити мені сюрприз, але вона тане також швидко, як і з'являється.

Він паркується біля дев'ятиповерхівки. Я тут була. Кілька разів. Це дім батьків Давида.

Роблю кондиціонер на максимум, вітерець холодить шкіру. Гірко усміхаюся. Дурепа. Ні до якої коханки він не поїхав. Всього лише вирішив провідати батьків. А я повелася на слова Альони.

Я тягнуся за телефоном Прочищаю горло, стираю долонями з обличчя залишки вологи. Потрібно йому зателефонувати.

Гудок, другий, третій.

- Так? – голос Давида звучить буденно.

- Привіт. Як у тебе справи? Не зайнятий? – промовляю на одному диханні.