Не чужі - Аріна Вільде

Давид смикає вгору ручник, відсуває назад сидіння і вимикає світло всередині, залишаючи лише фари. Вікна затемнені, тому назовні ніхто не зможе нас побачити.

- Ходи сюди, - тягне мене за руку до себе. В його погляді, голосі, рухах  я помічаю нетерпіння.

Він змушує осідлати себе. Знаходить мої губи, цілує, кусає та мучить. Я відчуваю, як душно стає в салоні.

- Хочу  тебе.

 Ми все ще в одязі, а так хочеться вже позбавитися нього.

Мені подобається, як він дивиться на мене. З бажанням. Пристрастю. Нетерпінням. Я відчуваю себе жінкою поряд з ним. Його маленькою жінкою.

З мого горла виривається хриплий стогін, коли губи Давида пестять мене.  Нам тісно на передньому сидінні, але вже через кілька хвилин це не помічається.

- Не думала, що це може бути так, - шепочу в напівмаренні я.

- Як?

- Так неймовірно, - на силу збираю думки воєдино, щоб відповісти йому.

 Нас вистачає ненадовго. Я віддаюся чоловікові на передньому сидінні автомобіля і мені це шалено подобається. А ще заводить. Здається, Давид відкрив у мені новий порок.

Я падаю йому на груди. Сил не залишилося. У скронях стукає, у вухах шум. Дихаю тяжко, серце б’ється так, немов пробігла тільки що марафон.

Давид робить глибокий вдих та видих. Все ще обіймає мене. Ми мовчимо якийсь час, приходячи до тями.

А потім стає трохи ніяково. Пристрасть та бажання проходять, навалюється реальність.

- Схоже, ти дуже сильно скучила за мною, - Давид перериває тривалу тишу першим.

Я цілую його в губи та переміщаюся на пасажирське сидіння, вдарившись при цьому головою об дах позашляховика.

- Обережніше, - проводить рукою по моєму волоссю Давид.

Давид приводить себе до ладу, ми синхронно пристібаємося ременями безпеки й повертаємося на жваву вулицю.

- Добре, що немає заторів, я голодний, як вовк. Сподіваюся, ти там багато їжі набрала, - усміхається він, збільшуючи швидкість.

Зовсім скоро ми опиняємося перед сірою п'ятиповерхівкою. Я беру переноску зі своїм пухнастиком, Давид наші речі та свого Боцмана. У мене все ще коліна тремтять після близкістю з ним. На силу підіймаюся на потрібний поверх. Виймаю з рюкзака ключі та відчиняю перед Давидом двері.

Він проходить в коридор, кладе речі на підлогу та клацає вимикачем.

- Ігната немає, чи що? – озираюся по боках, але ані взуття, ані верхнього одягу чоловіка не знаходжу.

- Він поїхав вранці. Ми з ним розминулися, - пояснює Давид, а я сама не помічаю, як видихаю від полегшення.

Ми знову вдвох. І ніяких чужинців в нашому особистому раю.

- І дуже добре, що його немає, ми можемо продовжити те, що почали в машині, - хтиво усміхається Давид, знімаючи з себе верхній одяг.

- А як же їжа? Ти, здається, був шалено голодний, - вигинаю брову, сама ж роблю кілька кроків назад, заклично дивлячись на нього.

- Їжа почекає. У мене є куди більш важливі речі, - дзвенить пряжка ременя, Давид наступає. Через мить я знову опиняюся в його обіймах. І мені шалено добре. Неймовірно.

Наступного дня, на мою радість, у Давида вихідний. Я вмовляю його піти зі мною в майстерню, адже обіцяння не значить відмова. Завтра я лечу, а так хочеться якнайбільше часу провести разом.

Ми підіймаємося по сходах і вже перед дверима мені стає ніяково. Минулого разу я вирішила, що вмираю, тому мені було майже все одно, що він дивився на мої картини, а ось зараз у нього буде час розглянути кожний куточок мого світу. І дуже хвилююче буде дізнатися, подобається йому чи ні.

Давид перехоплює у мене зв'язку ключів, відчиняє переді мною двері, пропускаючи всередину.

Я кладу свій рюкзак прямо на підлогу, поспішаю прикрити тканиною полотно, над яким працювала останні кілька тижнів.

- Давно ти цим займаєшся? – розстібаючи блискавку вітрівки, цікавиться Давид.

На вулиці в повну силу розійшлася весна. Ще трохи й про верхній одяг можна забути.

Я знизую плечима.

- Не пам'ятаю точно. У мене мама гарно малювала, від неї передалося.

- Мені що робити потрібно? – зупинився він посеред кімнати, озираючись по сторонах.

- Для початку – роздягнутися, - з викликом дивлюся на нього.

- Вибач, сонечко, але у мене є правило – ніяких моїх оголених фото. І, думаю, до живопису це теж відноситься.

Я хмикаю.

- Я як відчувала, що ти виявишся таким сором’язливим, - жартую, повертаючись до свого рюкзака. – Ось, одягни їх, тільки ґудзик не застібай. І, як родзинка, для образа краще щоб під низом не було боксерів.

Я кидаю йому камуфляжні штани, на що його брова здивовано повзе вгору.

- Ти вкрала мою форму?

- Запозичила. Перевдягайся, а я поки підготовлю все.

Давид без зайвої сором’язливості  стягує з себе весь одяг. У голову навіть думка закрадається: а може ну його, цей живопис. Є більш приємні способи проведення часу вдвох. І чоловік, здається, думає про те ж.