Не чужі - Аріна Вільде

Всю ніч не сплю, хвилююся. Я дуже хочу, щоб мій талант помітили. Це моє найпотаємніше бажання. І воно збудеться. Обов'язково.

Але наступного дня всі мої мрії випаровуються, немов роса від сонячного тепла. Мене не просто розкритикували, мене розгромили. Мені хочеться зняти зі стін галереї всі свої картини і порвати їх прямо тут. Я навіть до кінця заходу не залишаюся. Тікаю в готель, вже не стримуючи сльози.

Телефон гудить на тумбочці. Давид. Я довго не вирішуюся підняти слухавку. Мені соромно зізнатися, що мене вважають бездарністю. Але він дзвонить і дзвонить і мені доводиться відповісти.

Я прочищаю горло, намагаюся, щоб мій голос звучав безтурботно і втомлено. Удаю, що вже лягла спати.

- Привіт, Лер. Як там у тебе справи? Як все пройшло? - питає трохи схвильовано Давид, немов відчуває на відстані мій стан.

- Та якось... так собі, - прикриваю долонею рот, щоб не вирвався схлип.

Занадто боляче, коли по тобі проходяться ось так. Коли душу вкладаєш в кожну роботу, а максимум, на що вона гідна - прикрашати непримітну вбиральню в якомусь ресторані швидкого харчування.

- "Так собі" - це як, Лер? - допитується він.

На тому кінці проводу клацає запальничка. Давид курить. Мені хочеться теж, але цигарок немає, а вийти з номера сил не вистачить.

- Жахливо, - по щоках скочуються сльози і я все ж схлипую. Голосно і некрасиво. Прямо в динамік телефону. - Я бездарність, Давиде. Навіщо тільки перлася сюди? Мій максимум - це малювати пейзажі в майстерні та дарувати їх знайомим. Або в переході продавати, - прориває мене немов греблю.

- Це хто так сказав? Сноби з вищого суспільства живопису, які досягають оргазму дивлячись на кольорові плями з фарби?

Я сміюся у відповідь крізь сльози.

- Там були люди, які здатні об'єктивно оцінити роботу майстра, їх думка є авторитетною на весь світ, - пояснюю я. - Я дуже прагнула потрапити на цю виставку, батько оплатив участь, вона обійшлася... напевно, як квартира в столиці.

- А як для мене  - це чиста брехня. Що це за виставка, за участь в якій потрібно ще й платити? Лер, припини там заганятися з приводу всього цього. У тебе ще все життя попереду і цілий свій можливостей. І ти сама чудово знаєш, що якби відомі художники кидали все при першій же невдачі, вони б ніколи не увійшли в історію.

- Вони майже всі померли жербаками, Давид. І зізнання теж отримали після смерті.

- Ну, тоді тобі є до чого прагнути, сонечко. Можеш навіть картину з моїм членом виставити де-небудь в галереї, раптом вона тобі відомість принесе? - усміхається він і мої губи мимоволі теж розтягуються в посмішці.

- Ловлю тебе на слові.

Коротка пауза, під час якої я чую, як Давид видихає дим прямо в слухавку. Так хочу бути знову поряд з ним.

- Я завтра прилечу. Білети поміняла. Не хочу тут більше залишатися.

- Я тебе зустріну. Кинеш номер рейсу?

- Угу. А тобі не потрібно на роботу?

- Я відпустку взяв. Ти ж, здається, ремонт хотіла зробити? Ось як раз займемося цим, - зітхає Давид.

- Справді? - з недовірою питаю я. Адже він казав, що не скоро буде нова відпустка. - Я там шпалери придбала, забула тобі показати.

- Я бачив. Мені подобається. Я серйозно побоювався, що будуть у квіточку, але тепер заспокоївся.

Я знову посміхаюся.

- Я скучила, - видихаю в слухавку.

- День всього пройшов, як ти полетіла.

- Більше.

- Зовсім небагато більше, - заперечує Давид. - Спи, сонечко,  і забий на цих своїх критиків. Серйозно. Це просто чиясь суб'єктивна думка, а ти приймаєш її так близько до серця. Солодких снів.

- І тобі. Цілую.

Давид вимикає першим, а мені трохи легше стає на душі. Він має рацію. Не трапилося ніякої катастрофи. Просто деякі швидко досягають успіху, а декому на це потрібні роки.