Не чужі - Аріна Вільде

- Вона до вас поїхала. Ще кілька годин тому, - напружено вимовив я, вже розуміючи, що добрих новин чекати не варто.

- Господи. Мені тільки що з лікарні зателефонували. Сказали, що вона до них поступила у відділення. В аварію потрапила. Я сподівався, що це жарт такий, ну, знаєш, на гроші розводять, - в його голосі чітко можна розрізнити страх, замішання та безпорадність.

- Що з нею? Все добре? – запитав, бажаючи почути від нього, що Лера відбулася дрібними подряпинами.

- Не знаю. Але вона в реанімації. Я зараз прямую туди.

- В якій вона лікарні? – миттєво підійнявся на ноги, намагаючись згадати, куди дів ключі від машини. Чекати таксі немає часу.

- В обласну доставили.

- Добре, я теж їду, - на ходу натягнув пом’яту футболку, в останню мить згадав про документи та гроші. На душі стало непокійно та тривожно. Що могло статися?

Поки їхав - перед очима стояв її вираз обличчя. Її сльози, погляд повний докори. Дідько, навіщо відпустив її взагалі? Навіщо наговорив всього? Це тільки між мною та її батьком, не дивлячись на те, що й на Леру злився я знатно і завзято не бажав робити її частиною своєї сім’ї.

Нав'язана дружина. Я повинен був піклуватися про її безпеку, але ніяк не про її почуття.

Збоку хтось просигналив,  зробив глибокий вдих та збавив швидкість. Не вистачало ще слідом за нею в лікарню відправитися.

В грудях нестерпно пекло. Хоча б з нею все добре було. А реанімація… вони там всіх на день-другий туди відправляють, чи не так?

Машину припаркував як-небудь. Увірвався в приймальню, не одразу розуміючи, куди йти. В ніс ударив специфічний запах. Розгублено подивився по сторонам. Несподівано в кінці коридору помітив фігуру Смоленського в супроводі охорони. Він поспішав до ліфтів і я рвонув туди.

- Що з Лерою? – без вітань спитав, втиснувшись в тісний простір ліфту.

Смоленський окинув мене хмурим поглядом. На його обличчі читалося незадоволення. Ще б. Вигляд в мене той ще.

- Ти п’яний, чи що? – процідив він крізь зуби.

- Випив трохи, - знизую плечима, а сам спітнілі долоні витираю об штани. Напруження зашкалює.

- А смердить від тебе так, немов ти з алкашами тиждень провів, - гидливо скривився він.

Іншого разу я б знайшов що відповісти, але не сьогодні.

- Так що з нею? Що лікарі кажуть? – хвилювання в мені закипає з новою силою, як би я не вмовляв себе заспокоїтися.

- Зараз піднімемося до лікаря і нам все скажуть.

Смоленський тільки назовні здається таким холодним та байдужим. А по очах видно, що нервує не менше мого. Обличчя бліде, очі гарячково блищать.

- Добре, - кивнув головою, повертаючись до них спиною та слідкуючи за тим, як повільно змінюються на табло цифри поверхів.

Чому вони одразу не сказали, що з Лерою? Невже там щось серйозне?

Не покидало відчуття незворотної халепи. І в цьому була і моя провина.

Нас провели в кабінет до завідувача відділенням реанімації та інтенсивної терапії.

- Сідайте-но, - кивнув лікар після обміну люб’язностями, при цьому налякано дивлячись по боках. Вже в курсі, чия донька до нього поступила. – Одразу скажу, що новини невтішні. Удар відбувся зі сторони  водія, передок автомобілю повністю рознесло. Ми зробили все, що було в наших силах, зараз нею займається команда з кращих хірургів.

- Що конкретно з мою дочкою? Вона прийшла у свідомість? Вона ціла?

Петро Миколайович сковтнув.

- На жаль, вона без свідомості. Ніяких серйозних травм голови або хребту в неї немає, але…

- Кажіть вже! – рявкнув Смоленський і в цю мить двері в кабінет відчинилися й увійшов хірург-травматолог.

Похмурий та задумливий.

Він привітав нас кивком.

- Казати буду швидко, часу в нас небагато. Ви, припускаю, батько? – звернувся до Смоленського.

- Так. А це чоловік Лери, - кивнув у мій бік. – Наскільки все погано? – приречено промовив він, я ж не хотів вірити, що з Лерою могло статися щось серйозне.

- У вашої доньки немає травм, які б погрожували її життю, - після його слів дихати одразу стало легше. Але зрадів я рано, завжди є це горезвісне «але». – Ремінь безпеки та подушки вберегли її від серйозних пошкоджень голови та зайвих переламів, але у неї роздроблена ліва нога. Дівчину не могли вийняти з автомобіля, сильно притисло. Довелося вирізати. Ваша донька проїхала на червоний і в неї на швидкості врізалася бетономішалка.

- Господи, - вирвалося у мене.

Я прикрив очі. Все паршиво. Смоленський поряд зі мною взагалі притих.

- Зрозумійте, випадок дуже тяжкий. Праву ногу ми точно врятувати зможемо, але з лівою… - він видихнув, подивився на нас з жалем, витримуючи паузу, - можливо, її доведеться ампутувати. Але це крайній випадок. Я відправив знімки своїм колегам, через п'ятнадцять хвилин у нас онлайн-консиліум, там і вирішимо, що робити. Оперувати потрібно негайно. Валерію вже готують до операції. Вона втратила багато крові, знадобилося переливання.