Не чужі - Аріна Вільде

В палату до Лери ввійшов вранці, але застиг на порозі, не в змозі підійти ближче. Вона лежала вся обмотана бинтами, така маленька та беззахисна, що захотілося раптом відгородити її від усього світу.

На її нозі якась залізна конструкція. З носа стирчить трубка. З вени катетер. Дивитися нестерпно на це все.

Бліда, слабка, все ще без свідомості. Або ж просто спить під препаратами після тяжкої операції.

І це все моя провина.

Тільки моя.

Ще день тому вона посміхалася, будувала якісь плани, а тепер невідомо, коли самостійно ходити зможе, не те що на відпочинок летіти. Тепер вона навіть на четвертий поверх до нас підійнятися буде не в змозі. Але це вже і не знадобиться…

Я взяв вазу та наповнив водою. Поставив у неї букет ірисів. Намагався не думати про погане. Сів на стілець поряд з Лерою і довго сидів, не зводячи з не погляду. Думав багато про що. Особливо про те, як склалося б наше життя, відмов я тоді Смоленському.

Зараз служити на заставі не здавалося мені такою поганою ідеєю. Принаймні, Лера була б в порядку. Ціла та непошкоджена.

Ковзнув поглядом по її тонких ніжках, які я так полюбляв погладжувати, коли лежали по вечорах та дивилися кіно. На них напевно залишаться шрами. Це в кращому випадку…

Їй би знайти якогось хорошого хлопця свого віку. Не мене. Я їй зовсім не пасую. Як і вона мені.

Сидів біля її ліжка до тих пір, поки в палату не ввійшов Смоленський. Привіталися кивком, обмінялися новинами та прогнозами лікарів. Я пішов, а він залишився чергувати в палаті Лери. Чомусь не хотілося, щоб прокинувшись, першим вона побачила мене. Це неправильно. Особливо після того, що накоїв.

Її тримали на знеболювальних, перший тиждень вона то приходила до себе, то провалювалася у забуття, скорчившись від болю. Якби міг – забрав би цей біль собі. Весь до останньої краплі. Але все, що мені залишається – бути поряд та сподіватися, що все зростеться правильно, що не станеться ніякого відторгнення гвинтів, пластинок та всього того заліза, що зараз знаходиться в її ногах.

А коли вона остаточно прийшла до тями – не зміг змусити себе показатися їй на очі. Мені, тридцяти річному чоловіку, було соромно за свої слова та вчинки. Вперше в житті.

І я ховався немов хлопчисько, заливаючи горе алкоголем. Живучи під одним дахом з двома котами та сподіваючись, що вона колись зможе мене пробачити.

Я телефонував її батькові кожного дня. Знав, що їй належить ще одна операція. І що через місяць-півтори її відправлять до Швейцарії на реабілітацію. Там є спеціалізований центр для таких травм, як у Лери. Прогнози були непоганими, але ніхто не давав гарантію того, що вона буде ходити без зайвої допомоги.

Три тижні потому я все ж знайшов у собі сили піти до неї. Потрібно було поставити крапку в усьому цьому. Прямо зараз. Прийняти правильні рішення. Виправити все. Відкотити назад.

Я відчинив двері й одразу ж зустрівся з її згаслим поглядом. Щоки вже рожеві, вигляд має кращій, ніж я бачив її в останнє, але очі… немов мертві. І дивилася на мене з таким презирством та ненавистю, що я зупинився посеред палати, не вирішуючись підійти ближче.

- Привіт, - почав першим. І хвилювався від чогось як пацан. – Як себе почуваєш?

Лера відвернулася від мене. Я гірко усміхнувся та стиснув губи. І чого я очікував власне? Що кинеться мені на шию? Після усього того, що я накоїв?

- Я приніс документи на розлучення, - перейшов одразу до головного, хоча напевно не варто було.

Я довго думав над цим і зрозумів, що це буде кращим рішенням в нашому випадку.

Лера різко повернула погляд до мене.

- Як же я тебе ненавиджу, Леонов. Тільки б ти знав…

І стільки емоцій в її голосі, що стало ніяково.

Її очі наповнилися вологою, а я подавив порив підійти до неї та поцілувати.

- Знаю, сонечко. Знаю.

Я не став сідати на стілець. Знав, що затримаюся тут ненадовго.

- Просто цей фарс не може тривати вічність. Ти обов’язково зустрінеш хорошого хлопця. Такого, який оцінить тебе гідно.

Ніколи мені не було так складно промовляти слова. Бісів ком став поперек горла, а в грудях щось стиснуло. Та так сильно, що хотілося кричати.

Лера гірко усміхнулася на мої слова.

- Я, можливо, назавжди залишуся калікою. Якщо здоровою мене ніхто не покохв, то такою вже точно! – вигукнула вона, з огидою дивлячись на свої ноги.

- Маячня. Тебе неможливо…

Заткнувся. Хотів сказати «не кохати», але ж сам-то не зміг. Чи зміг? В будь-якому випадку мені потрібно її відпустити. Прямо зараз. Поки не зробив гірше.

- Йди, - низьким голосом промовила вона. По щоках вже щосили котилися сльози, як би вона не намагалася їх стримати.

Я кивнув. Розумів, що краще і справді піти. Занадто багато води утекло.

- Вибач за все. Я і справді жалію, що так сталося.

- Йди геть. Залиш мене одну. Благаю, - з надривом та гіркотою в голосі.