Світанок - Стефані Маєр

Та щойно мої м’язи згрупувалися, війнув дужчий вітерець — цього разу з півдня. Не замислюючись, я вистрибнула з-поміж дерев на стежку, перпендикулярно до мого початкового напрямку, злякавши лося, який помчав у ліс, і погналася за новим, значно принаднішим запахом. Це був не вибір — нагальність.

Запах цілковито керував мною. Тільки одна думка билася в голові, коли я винюхувала цей слід, — спрага й дух, який обіцяв утамувати її. Жага дедалі дужчала, вона зробилася такою болючою, що в мене переплуталися всі думки і я мимоволі згадала відчуття вогню у венах, спричиненого отрутою.

І тільки одне зараз могло збити мене з курсу — інстинкт потужніший, важливіший, ніж потреба загасити полум’я, — інстинкт самозахисту від небезпеки. Інстинкт самозбереження.

Знагла я усвідомила, що мене переслідують. Принада запаху, якому неможливо було опиратися, боролася з імпульсом розвернутися й боронити намічену жертву. У грудях загуркотів звук, губи самі собою розтулилися, застережливо оголюючи зуби. Кроки мої сповільнилися, а потреба захистити власну спину боролася зі спокусою втамувати спрагу.

І тут я вчула, що переслідувач наздоганяє мене, отож самозахист переміг. Я крутнулася на місці, й гарчання вихопилося з глотки.

Дикий тваринний рик, який зірвався з мого власного горла, був таким несподіваним, що я затнулася. Він розтривожив мене — і водночас на секунди просвітлив мою голову: спричинене спрагою помутніння відступило, хоча сама спрага й досі пекла.

Вітер змінився — він кинув мені в обличчя пахощі землі й близького дощу, звільняючи від принади отого другого запаху — такого смачного, що міг належати хіба що людині.

Едвард вагався за кілька кроків од мене, піднявши руки, наче хотів обійняти мене — чи стримати мене. Обличчя його набуло обережного й напруженого виразу — я ж від жаху завмерла.

Я усвідомила, що ледь не напала на нього. Зусиллям волі я виструнчилася, відкинувши захисну позу. Затамувавши подих, я намагалася зосередитися на чомусь іншому, бо мене страшенно лякала сила запаху, яка долинала з півдня.

Едвард помітив, що на обличчі моєму знову з’явився осмислений вираз, отож зробив крок до мене, опустивши руки.

— Мені слід негайно забратися звідси, — прошипіла я крізь зуби на останньому подиху.

На його обличчі застиг уражений вигляд.

— Ти здатна опиратися?

Я не мала часу перепитувати, що саме він має на увазі. Знала, що змога мислити ясно триватиме доти, доки я зможу змушувати себе не думати про…

Я знову помчала — просто рвонула на північ, намагаючись концентруватися на тисняві в грудях, яка, я гадала, викликана нестачею повітря. На меті я мала відбігти геть якнайдалі, щоб не відчувати звабливого запаху. Щоб я просто не могла його внюхати, навіть якщо знову мною опанує інстинкт…

Вдруге я усвідомила, що мене переслідують, але цього разу в мене не сталося нападу божевілля. Я боролася зі спокусою втягнути повітря носом, щоб пересвідчитися: мене наздоганяє Едвард. Мені не довелося боротися надто довго: хоча я мчала, як ракета, прокладаючи крізь гущавину найпрямішу можливу стежку, незабаром Едвард порівнявся зі мною.

Нова думка вразила мене — і я зупинилась як урита. Я вже була певна, що тут поблизу ніде немає спокуси, проте про всяк випадок затамувала подих.

Едвард проскочив повз, здивований через мою наглу зупинку. Він розвернувся й за секунду вже був побіля мене. Поклав мені руки на плечі й втупився в очі — шок усе ще переважав на його обличчі.

— Як тобі це вдалося? — вимогливо запитав Едвард.

— Але ж ти піддавався мені раніше? — кинула я у відповідь, ігноруючи його запитання. А я гадала, що це моя власна заслуга!

Коли я розтулила рота, то відчула повітря на смак — тепер до нього нічого не домішувалося, жодного принадливого запаху, який спокушав мою спрагу. Я обережно вдихнула.

Він стенув плечима й похитав головою, наче не хотів, щоб його відволікали.

— Белло, як це тобі вдалося?

— Втекти? Я затамувала подих.

— Але як ти не піддалася на поклик полювання?

— Коли ти опинився в мене за спиною… Мені так соромно…

— Навіщо ти вибачаєшся переді мною? Це саме я припустився жахливого недбальства. Я гадав, що ніхто не зможе так далеко відхилитися від головних стежок, але ж я мав спершу перевірити! Яка дурна помилка! То б і не слід переді мною вибачатися.

— Та ж я ричала на тебе! — мене досі жахала думка, що я була здатна на таке блюзнірство.

— Так, певна річ. Але ж це природно. Проте я ніяк не збагну, як тобі вдалося втекти.

— Що ж іще я могла зробити? — запитала я. Його поведінка заплутала мене — що ж він очікував від мене? — Там же міг бути хтось із моїх знайомих!

Він налякав мене, раптом вибухнувши голосним реготом, закинувши голову назад і сколихнувши луною верхівки дерев.

— Чого це ти смієшся з мене?

Він миттю зупинився, і знову вираз його став сторожким.

Тримай себе в руках, — подумки наказала я собі. Слід держати свої емоції під контролем. Наче я була молодим вовкулакою, а не вурдалаком.

— Я сміюся не з тебе, Белло. Я регочу, бо я в шоці. А в шоці я, бо цілковито вражений.

— Чому?

— Ти не повинна мати здатність так реагувати. Ти не повинна бути такою… врівноваженою. Ти не повинна мати змогу стояти отут зі мною й обговорювати це спокійно та холоднокровно. Ба більше, ти не повинна була виявити здатність перервати полювання, коли у повітрі витав запах людської крові. Навіть старим вампірам не так легко це зробити — тому ми завжди дуже обережно обираємо місця для полювання, щоб не наражатися на спокусу. Белло, ти поводишся так, ніби прожила десятки років, а не дні.

— О!

Але ж я заздалегідь знала, що буде нелегко. Ось чому я весь час була напоготові. Я очікувала можливих труднощів.

Він знову притулив долоні мені до обличчя, а в очах його застиг подив.

— Скільки б я віддав за можливість зазирнути тобі в думки хоча б на мить!

Який потужний вияв емоцій! Я була готова до спраги, але не до цього — настільки була певна, що коли він знову торкнеться мене, я відчуватиму зовсім по-іншому. Ну… щиро кажучи, я й відчувала по-іншому.

Дужче.

Я потягнулася, щоб торкнутися його гладкого обличчя; пальці пробігли по його вустах.

— Я гадала, що не звідаю нічого такого ще довгий, довгий час, — невпевненість додала моїм словам запитальної інтонації. — Але я й