Світанок - Стефані Маєр

Він вражено кліпнув.

— Як ти можеш думати про це? Невже тебе не мучить нестерпна спрага?

Звісно, мучить — коли він про неї згадав!

Я спробувала ковтнути й зітхнула, заплющивши очі, щоб зосередитися. Я дала власним відчуттям вишикуватися довкруж мене, готова до відсічі, якщо ще один звабливий заборонений аромат атакує мене.

Едвард опустив руки і затамував подих, поки я принюхувалася до найтонших запахів у зеленому павутинні життя, просіюючи запахи та звуки й шукаючи чогось, що хоч якось зможе втамувати мою спрагу. На сході я відчула щось відмінне, якийсь слабкий і віддалений натяк…

Очі мої миттю розплющилися, але я й досі перебувала під владою інших відчуттів, коли розвернулася й безшумно помчала на схід. Пагорб вивищувався переді мною, і я зігнулася до землі, як хижий мисливець, готовий до стрибка, іноді заскакуючи на дерева, де так було легше продиратися. Я радше відчувала, ніж чула, що Едвард поруч зі мною, — він мовчки летів поміж дерев, дозволяючи мені вести перед.

Що вище ми забиралися, то рідшим ставав ліс; дух гниття й смоли ставав дедалі відчутнішим — так пахнула стежка, якою я прямувала: теплий запах, гостріший, ніж дух лося, і значно принадніший. Ще кілька секунд — і я змогла розрізнити приглушені кроки великих ніг — звук набагато тонший, ніж стукіт копит. Цей звук лунав звисока — з-поміж гілля, а не з землі. Інстинктивно я також метнулася в гущавину, щоб захопити стратегічну позицію повище у сріблястій глиці.

Тепер м’які кроки лап опинилися піді мною, а насичений запах був зовсім близько. Очі мої відшукали рух, пов’язаний зі звуком кроків, і я помітила рудувато-коричневу шубку великої пуми, яка скрадалася по широкій гілці ялини ліворуч від мене. Вона була величезною — мабуть, учетверо більшою за мене. Очі її прикипіли до землі внизу — велика кішка також полювала. Я вловила запах чогось меншого, який домішувався до аромату моєї здобичі, — тваринка ховалася у заростях попід деревом. Хвіст пуми сіпнувся, коли вона приготувалася до нападу.

Легким стрибком я злетіла в повітря та приземлилася на гілці, де сиділа пума. Вона відчула, як здригнулася гілка, миттю розвернулася й нявкнула від подиву та злості. Вона виставила пазурі, очі її палали люттю. Напівбожевільна від спраги, я проігнорувала виставлені ікла та вигнуті пазурі й кинулася на неї, збивши нас удвох на землю.

Бійки як такої й не було.

Гострі пазурі заледве могли подряпати мою шкіру. А зуби не здатні були мені вп’ятися ні в плече, ні в горло. І вага її не тиснула на мене. Зуби мої безпомилково знайшли її шию — інстинктивний самозахист був жалюгідно слабким проти моєї моці. Щелепи мої зімкнулися точно в тому місці, де тепла пульсація була найсильнішою.

Зуби прошили тіло, мов масло. Ікла були, мов сталеві леза; вони роздерли хутро і лій і м’язи так, ніби їх там і не було.

Смак був якимсь не таким, але кров була гарячою й вологою, і вона погамувала шарпку, кусючу жагу за кілька жадібних ковтків. Спротив пуми дедалі слабшав, а крики захлинулися. Тепло крові розлилося по моєму тілу, зігрівши з голови до самих п’ят.

Я випила пуму, так і не втамувавши спраги до кінця. Згага знову охопила мене, щойно я з відразою скинула безкровне тіло собі під ноги. Як я після цього й досі можу відчувати спрагу?

Швидким рухом я виструнчилася. Стоячи я збагнула, що вся вимастилася. Я витерла обличчя тильним боком долоні та спробувала обтрусити сукню. Кігті, які не змогли вразити мою шкіру, були набагато ефективнішими у двобої з сукнею.

— Гм-м-м, — муркнув Едвард. Я поглянула вгору й побачила, що він ліниво прихилився до дерева, задумливо роздивляючись мене.

— Гадаю, у мене могло б вийти і краще.

Я вся була вимащена землею, волосся скуйовджене, сукня в крові, висить подертими клаптями. Едвард ніколи не приходив після полювання у такому вигляді.

— У тебе вийшло просто чудово, — запевнив він мене. — Просто… мені було набагато важче спостерігати за тобою, ніж я очікував.

Мої брови спантеличено полізли вгору.

— Це суперечить моїй природі, — пояснив він, — дозволити тобі боротися з пумою. Мені весь час кортіло втрутитися.

— Ну й дурниця!

— Знаю. Але старих звичок важко позбутися. Проте мені подобаються зміни, які ти внесла в сукню.

Я б, либонь, почервоніла, якби могла. Отож я змінила тему.

— Чому я й досі не напилася?

— Бо ти перволіток.

Я зітхнула.

— І, гадаю, поблизу немає побільше пум — цих гірських левів.

— Але повно оленів.

Я скривилася.

— Запах у них не дуже.

— Вони ж травоїдні. М’ясоїдні на запах більше схожі на людей, — пояснив він.

— Не так уже й схожі, — заперечила я, намагаючись не згадувати звабливого запаху.

— Можемо повернутися, — серйозно сказав він, але в очах читалося глузування. — Хто б там не був, якщо це чоловіки, вони не заперечуватимуть і проти смерті, якщо вона прийде від твоєї руки, — він окинув оком мою пошарпану сукню. — Ба більше, гадаю, щойно вони угледять тебе, то подумають, що вже померли й опинилися на небесах.

Я закотила очі й фиркнула.

— Ліпше ходімо полювати на смердючих травоїдних.

Дорогою додому ми натрапили на велике стадо мулів. Цього разу Едвард полював разом зі мною, бо я вже інстинктивно знала, що робити. Я завалила величезного мула, вимастившись чи не більше, ніж із пумою. Він же випив двох, перш ніж я упоралася з одним, і жодна волосинка не вибилася з зачіски, жодна пляма не з’явилася на білій сорочці. Він погнався за переляканим стадом, яке розбігалося врізнобіч, але цього разу замість полювати, я уважно спостерігала, як йому вдається робити це так охайно.

Щоразу, коли я не хотіла, аби Едвард, вирушаючи на полювання, залишав мене вдома, в душі я насправді відчувала полегшення. Адже була певна, що видовище налякає мене. Нажахає. Що після цього видовища я нарешті почну сприймати його як вурдалака.

Звісно, коли я сама перетворилася на вурдалака, враження були зовсім іншими. Але я мала сумніви, що навіть мої колишні людські очі не змогли б сприйняти краси цього полювання.

Спостерігати за Едвардом на полюванні подарувало мені на диво чуттєве задоволення. Його плавні стрибки нагадували блискавичні атаки змій; руки його були напрочуд упевнені, сильні, невідворотні; його повні губи мали бездоганний вигляд, розтуляючись і оголюючи глянсові зуби. Він був просто блискучий. Знагла я відчула воднораз гордість і жадання. Він належав мені. Ніщо тепер не зможе роз’єднати нас. Я тепер була занадто дужа,