Світанок - Стефані Маєр

— То Джейкоб і досі тут? — запитала я. — Як він це витримує? Та й навіщо? — мій дзвінкий голос затремтів. — Навіщо йому й далі страждати?

— А Джейкоб не страждає, — відповів він дивним, якимсь новим тоном. — Хоча я б, мабуть, залюбки змінив це, — докинув Едвард крізь зуби.

— Едварде! — зашипіла я, смикнувши його так, що він зупинився (я відчула хвилювання, що мені вдалося це зробити). — Як ти можеш так говорити? Джейкоб пожертвував усім, щоб захистити нас! Через мене йому довелося пройти крізь таке…

Я зіщулилася на розмиту згадку про сором і провину. Зараз було дивно, що мені він так був потрібен весь цей час. Відчуття порожнечі, коли його не було поруч, зараз цілком вивітрилося; мабуть, то була якась людська слабкість.

— Побачиш, чому я так говорю, — буркнув Едвард. — Я пообіцяв йому, що дам нагоду все пояснити, але маю сумнів, що ти поставишся до цього не так, як я. Хоча, звісно, я так часто помиляюся щодо твоїх думок, правда? — він піджав губи та скосив на мене оком.

— Пояснити що саме?

Едвард похитав головою.

— Я дав обіцянку. Хоча й не певен, чи досі щось йому винен… — він скреготнув зубами.

— Едварде, я нічогісінько не розумію.

Розпач і обурення заполонили мене.

Він попестив мене по щоці, а коли моє обличчя у відповідь розгладилося, то лагідно усміхнувся: жага миттю подолала роздратування.

— Це набагато важче, ніж ти показуєш, я знаю. Я й сам пам’ятаю.

— Мені не подобається почуватися такою заплутаною.

— Знаю. Отож вертаймося додому, щоб ти все побачила на власні очі, — він окинув поглядом залишки моєї сукні й насупився. — Гм.

Поміркувавши хвильку, він розстебнув білу сорочку й простягнув мені так, щоб я просунула руки в рукави.

— Невже все так погано?

Він вишкірився.

Я попхнула руки в рукави та швидко зашпилила ґудзики, ховаючи порепану сукню. А він лишився без сорочки, і тепер я заледве могла думати про щось інше.

— Я обжену тебе, — мовила я і застерегла, — але цього разу жодних піддавків!

Він відпустив мою долоню і всміхнувся:

— На старт…

Відшукати дорогу до мого нового дому було простіше, ніж прогулятися вулицею до старого будинку Чарлі. Наш запах лишив чіткий слід, я легко могла триматися його, навіть біжучи щодуху.

— Ха! — видихнула я, першою торкнувшись ногами трави.

Дослухаючись, коли й він приземлиться, я почула неочікуваний звук. Щось дуже гучне і зовсім близько. Удари серця.

Едвард опинився обіч мене тої-таки секунди, його долоні міцно стиснули мене за руки.

— Не дихай, — напружено застеріг він мене.

Зачаївши подих, я силкувалася не панікувати. Єдине, що рухалося, були мої очі — вони крутилися навсібіч, шукаючи джерело звуку.

Джейкоб стояв на межі лісу, де той підступав до газону перед будинком Калленів; руки він схрестив на грудях, а зуби міцно зціпив. У лісі позаду нього я почула стукіт двох невидимих сердець і легенький хрускіт гілочок під величезними нетерплячими лапами.

— Джейкобе, обережно, — мовив Едвард. Хвилювання в його голосі відлунило в ричанні, яке долинуло з лісу. — Можливо, це не найкращий спосіб…

— Ти гадаєш, буде краще, якщо я спершу підпущу її до немовляти? — перебив його Джейкоб. — Безпечніше спершу поглянути, як Белла поведеться зі мною. Мої рани швидко гояться.

То це було випробування? Поглянути, чи не вб’ю я Джейкоба, перш ніж спробую не вбивати Ренесму? До горла підступила нудота — але вона була не тілесна, а розумова. Чи була це Едвардова ідея?

Я тривожно поглянула йому в обличчя; схоже було, що якусь хвильку Едвард вагався, а тоді його вираз перемінився зі схвильованого на якийсь інший. Він стенув плечима, і коли заговорив, у голосі прозвучала ворожість:

— Гадаю, це твоя шия.

Цього разу ричання з лісу було лютим; я не мала сумніву, що це Лі.

Але що таке з Едвардом? Після всього, що ми перетривали разом, невже в нього не залишилося бодай краплі співчуття до мого найкращого друга? Я гадала — дурість, мабуть, — що Едвард тепер теж став кимсь на кшталт його друга. Либонь, я все неправильно зрозуміла.

Але що це робить Джейкоб? Чого це він пропонує себе за наживку, аби захистити Ренесму?

Це просто не трималося купи. Навіть якби ми залишилися друзями…

А коли я зустрілася з Джейкобом очима, то подумала, що, може, ми таки зосталися друзями. Він і досі здавався моїм найкращим другом. Але ж це не він змінився. Ким здавалася йому я?

А тоді він усміхнувся знайомою усмішкою — усмішкою рідної душі, і я впевнилася, що наша дружба не зникла. Все було, як колись — коли ми зависали в його гаражі, просто як друзі, які вбивають час. Легко й природно. Крім того, я зауважила, що потреба, яку я в ньому відчувала перед перетворенням, цілком зникла. Він був просто моїм другом — як і мало бути.

Але я й досі не могла втямити, що він тут робить. Він і справді такий самовідданий, що спробує захистити мене — ціною власного життя — від неконтрольованого вчинку, який я можу зробити за частку секунду, я потім каратимуся через нього до кінця днів? Це означало трошки більше, ніж терпимість до того, ким я зараз стала, — це дивовижне рішення залишатися моїм другом. Джейкоб був одним із найкращих людей серед моїх знайомих, але те, що він робив зараз, було трохи забагато навіть для нього.

Його усмішка стала ширшою, він легенько здригнувся.

— Я не можу стриматися, Білко, маю це сказати. Ти просто чудовисько.

Я усміхнулася у відповідь, легко повертаючись до нашого звичного стилю спілкування. Це було те, що я в ньому розуміла. Едвард загарчав:

— Слідкуй, що мелеш, дворняго.

У спину подув вітер і швидко наповнив мої легені чистим повітрям, тож я змогла говорити.

— Ні, він має рацію. Очі — це щось, правда?

— Найстрашніший нічний кошмар. Але не такий страшний, як я очікував.

— Ги-ги! Дякую за неймовірний комплімент.

Він закотив очі.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Ти й досі схожа на себе — більш-менш. Може, це не тільки зовні… просто ти і є Белла. Я не вірив, що й далі відчуватиму, наче ти тут, — знову усміхнувся він до мене без сліду гіркоти чи відрази на обличчі. Тоді хихикнув і сказав: — Хай там як, а я гадаю, що згодом звикну до твоїх очей.

— Звикнеш? — збентежено перепитала