Світанок - Стефані Маєр
Я мала рацію весь цей час. Вона була варта боротьби.
— З нею все гаразд, — пробурмотіла Розалія до Джаспера. Я відчувала, як вони топчуться, не довіряючи мені.
— Чи не досить експериментів для одного дня? — запитав Джейкоб, і голос його був на тон вищим через знервованість. — О’кей, Белла тримається чудово, але ж не варто перегинати палицю.
Я обпалила його по-справжньому роздратованим поглядом. Джаспер одразу неспокійно підсунувся до мене. Ми так скупчилися, що кожна найменша дія здавалася перебільшеною.
— Джейкобе, в чому проблема? — з притиском мовила я. Я трошки потягнула на себе Ренесму, а він змушений був підступити до мене. Тепер він заледве не притискався до мене, а Ренесма торкалася нас обох.
Едвард шикнув на нього:
— Те, що я поставився з розумінням до тебе, не означає, що я ніколи не викину тебе з хати, Джейкобе. Белла тримається неймовірно. Не псуй їй цього моменту.
— Я допоможу йому викинути тебе, собако, — пообіцяла Розалія, булькаючи, як чайник. — Я ще тобі винна добрячого стусана під дих.
Очевидячки, у цих стосунках анічогісінько не змінилося, хіба що погіршилося.
Я втупилася в сердите обличчя Джейкоба. Його очі прикипіли до Ренесми. Коли ми всі отак були скупчені, він одночасно торкався шістьох вампірів — і не схоже, щоб це хоч трохи його хвилювало.
Невже він терпить усе це тільки для того, щоб захистити мене від самої себе? Що могло трапитися під час мого перетворення — моєї переміни на когось, кого він ненавидів, — щоб пом’якшити його ставлення до причини всіх його незручностей?
Я замислилася на цим, спостерігаючи, як він дивиться на мою дочку. Дивиться так… як сліпий, що вперше в житті угледів сонечко.
— Ні! — ледь не задихнулась я.
Джаспер зціпив зуби, а Едвардові руки обвилися довкола мене, як хвіст удава. Джейкоб вихопив Ренесму з мої рук у ту ж таки мить, і я не чинила опору. Адже я відчула його наближення — нападу, на який вони всі очікували.
— Розо, — мовила я крізь зуби дуже повільно й чітко, — забери Ренесму.
Розалія простягнула руки, і Джейкоб миттю передав їй мою дочку. Удвох вони позадкували геть від мене.
— Едварде, я не хочу поранити тебе, отож, будь ласка, відпусти мене.
Він завагався.
— Ходи стань попереду Ренесми, — запропонувала я.
Він поміркував, а тоді відпустив мене.
Я напружилася, як хижак на полюванні, і зробила два повільні кроки до Джейкоба.
— Ти цього не зробив, — гаркнула я на нього.
Він позадкував, піднявши руки, намагаючись урезонити мене.
— Ти же знаєш, що я не здатен цього контролювати.
— Ти дурний цуцик! Як ти міг! Моє немовля!
Він позадкував до вхідних дверей, він майже біг, а я переслідувала його.
— Белло, я й на гадці не мав!
— Я її один раз на руках потримала, а ти вже вважаєш, що маєш на неї якісь свої тупі вовчі права? Вона моя.
— Я можу поділитися, — благально мовив він, відступаючи через газон.
— Платіть грошики, — почула я Емметів голос позаду себе. Якась частина мого розуму здивувалася: невже хтось закладався проти такого висліду? Але я не витрачала на це своєї уваги. Я була занадто люта.
— Як ти насмілився на імпринтинг із моїм немовлям? Ти з глузду з’їхав?
— Я ненавмисно! — захищався він, задкуючи до дерев.
Раптом він уже був не сам. Знову з’явилися двоє величезних вовків, зайнявши позиції обабіч нього. Лі клацнула на мене зубами.
Застрашливе гарчання вихопилася з-поміж моїх зціплених зубів. Звук стривожив мене, але не настільки, щоб зупинити.
— Белло, чому б тобі не послухати хвильку? Будь ласка! — благав Джейкоб. — Лі, відступися! — докинув він.
Лі оскалила зуби й не ворухнулася.
— Чого це я маю слухати? — зашипіла я. У голові моїй царювала лють. Вона затьмарювала все інше.
— Бо то саме ти мені це сказала. Пригадуєш? Ти сказала, що наші життя пов’язані. Що ми — одна родина. Ти сказала, що ти — частина мого життя, а я — частина твого, бо так має бути. Отож… тепер так і є. Ти ж цього хотіла.
Я спопелила його лютим поглядом. Я справді розпливчасто пам’ятала схожі слова. Але мій новий кмітливий розум на два кроки випереджав ті дурниці, що він зараз бовкав.
— Ти гадаєш долучитися до моєї родини як зять?! — верескнула я. Мій голос-дзвіночок підвищився на дві октави — і все одно звучав, як музика.
Еммет зареготав.
— Зупини її, Едварде, — муркнула Есме. — Вона шкодуватиме, якщо зараз поранить його.
Але позаду мене так нікого й не було.
— Ні! — у цей час наполягав Джейкоб. — Як ти можеш на це дивитися під таким кутом? Вона ж просто немовля, чорт забирай!
— А я про що!!! — зарепетувала я.
— Ти ж знаєш, що я про неї не думаю так! Ти гадаєш, Едвард дозволив би, щоб я й досі жив, якщо б це було правдою? Все, чого я прагну для неї, — це безпеки та щастя — невже це погано? Невже ти хочеш не цього самого? — волав він на мене.
У мене скінчилися слова, і я просто загарчала на нього.
— Вона дивовижна, правда? — почула я, як промурмотів Еммет.
— Вона ще й руху не зробила до його горла, — погодився Карлайл цілком приголомшено.
— Гаразд, тут ти виграв, — з претензією мовив Еммет.
— Тримайся від неї подалі, — зашипіла я на Джейкоба.
— Я не можу!
Я кинула крізь зуби:
— Спробуй. Починай уже.
— Це неможливо. Ти не пам’ятаєш, як я тобі був потрібен три дні тому? Як нам важко було триматися на віддалі одне від одного? Тепер твоя залежність зникла, правда?
Я тільки попелила його очима, не певна, до чого він веде.
— Це було через неї, — пояснив Джейкоб. — З самого початку. Ми мали бути разом — уже тоді.
Я згадала — і тут-таки втямила; щось у мені розслабилося, коли це божевілля знайшло пояснення. Але водночас моє роздратування посилилося. Невже він гадає, що такого пояснення мені достатньо? Що його уточнення переверне мою думку?
— Тікай, поки ще маєш нагоду, — застерегла я.
— Та ну тебе, Білко! Нессі теж мене любить, — заперечив він.
Я закам’яніла. Навіть припинила дихати. Позаду мене всі теж замовкли — зреагували тривожно.
— Як… ти
