Світанок - Стефані Маєр

І Сем не міг оскаженіти через моє переродження, адже Джейкоб — волею справжнього Вожака — дав своє веління на це. Мене мучило усвідомлення, чим я зобов’язана Джейкобу, бо мені насправді кортіло просто лютитися на нього.

Я наполегливо спрямовувала свої думки в інше русло, щоб контролювати власні емоції. Я міркувала ще над одним цікавим феноменом: хоча зграї між собою не могли спілкуватися подумки, Джейкоб і Сем виявили, що вожаки, перевернувшись на вовкулак, здатні говорити між собою. Це спілкування було не таким, як раніше: вони вже не чули кожної думки, як до розриву. Тепер це більше було схоже на звичайну розмову, пояснив Сет. Сем міг чути тільки ті думки, якими Джейкоб хотів поділитися, і навпаки. І тепер, коли вони знову почали розмовляти, то виявили, що можуть спілкуватися і на віддалі.

Вони нічого цього не знали, допоки Джейкоб сам — попри заперечення Сета й Лі — не пішов до Сема, щоб пояснити ситуацію з Ренесмою. Це був єдиний раз, коли він залишив Ренесму відтоді, як уперше побачив її.

Коли Сем збагнув, як тотально все змінилося, він разом із Джейкобом повернувся, щоб побалакати з Карлайлом. Вони розмовляли як люди (бо Едвард відмовився відійти від мене, аби перекладати їхні думки), й угода була поновлена. Але дружні почуття, можливо, вже ніколи не вдасться відновити.

Та хоч однією турботою менше.

Проте ще одна турбота, хоч і не така загрозлива, як зграя роз’ятрених вовків, і досі лишалася.

Чарлі.

Сьогодні вранці він розмовляв з Есме, але це не стримало його від того, щоб передзвонити ще двічі — кілька хвилин тому, саме коли Карлайл «ремонтував» Сета. Карлайл та Едвард просто не зняли трубки.

Що було б найправильнішим йому сказати? Чи мали Каллени рацію? Чи справді сказати йому, що я померла, — найкращий, наймилосердніший вихід? Чи зможу я спокійно лежати в труні, поки він і мама оплакуватимуть мене?

Мені це здавалося неправильним. Але про те, щоб поставити Чарлі або Рене під загрозу, коли Волтурі такі одержимі секретністю, не може навіть бути мови.

Була ще моя ідея — дозволити Чарлі поглянути на мене, коли я буду готова до цього, і нехай він сам робить — неправильні — висновки. Формально вурдалацькі закони не будуть порушені. Чи не краще буде для Чарлі, коли він знатиме, що я жива — до певної міри — і щаслива? Навіть якщо я буду чужою, дивною і, можливо, лякатиму його?

Наприклад, зараз мої очі були зокрема вельми страхітливими. Скільки ще мине часу, поки я буду здатна контролювати себе, а колір моїх очей зміниться і я зможу побачитися з Чарлі?

— Белло, що таке? — тихо запитав Джаспер, відчувши те, як я поступово напружилася. — Ніхто на тебе не сердиться, — (приглушене гарчання з берега річки заперечило його слова, але він не зважав), — ніхто навіть не здивований. Точніше, ми таки здивовані. Здивовані, що ти так швидко змогла опанувати себе. Ти дуже добре тримаєшся. Набагато краще, ніж можна було очікувати.

Поки він говорив, у кімнаті запанував спокій. Сет почав тихенько похропувати. Я відчувала певне умиротворення, але не забула про свої клопоти.

— Взагалі-то я думала про Чарлі.

На ґанку миттю стихла суперечка.

— А, — пробурмотів Джаспер.

— Нам ліпше забратися звідси, правда ж? — запитала я. — Бодай на деякий час. Вдати, що ми поїхали в Атланту абощо.

Я відчула, що Едвард втупився в мене, але сама й далі дивилася на Джаспера. І саме він відповів мені серйозним голосом:

— Так. Це єдина можливість захистити твого батька.

Якусь хвильку я міркувала.

— Мені так його бракуватиме! Та мені всіх тут бракуватиме.

Джейкоба, — подумала я несамохіть. Незважаючи на те, що дивний потяг і зник, і вияснився — і я певною мірою відчула полегшення від цього, — він усе одно лишався моїм другом. Кимсь, хто знав мене справжню і приймав саме такою. Навіть коли я перетворилася на чудовисько.

Я міркувала про Джейкобові слова, якими він умовляв мене, перш ніж я атакувала його. Ти сказала, що наші життя пов’язані. Що ми — одна родина. Ти сказала, що ти — частина мого життя, а я — частина твого, бо так має бути. Отож… тепер так і є. Ти ж цього хотіла.

Але мені здавалося, що я хотіла не цього. Не зовсім цього. Я прокрутила пам’ять назад — до слабких, розмитих спогадів мого людського життя. Назад до найважчих часів у моєму житті — часів без Едварда, найчорніших часів, які я силкувалася поховати в своїй голові. Я не могла дібрати правильні слова — я тільки пам’ятала, що хотіла б, аби Джейкоб був моїм братом і ми могли любити одне одного без збентеження і болю. Бути родиною. Але я не могла підставити дочку в це рівняння.

Я згадала момент пізніше (один із безлічі, коли я сказала Джейкобу «прощавай»): я вголос міркувала, з ким він урешті поєднає життя, хто виправить усю шкоду, якої завдала я. Сказала щось таке, що, ким би вона не була, вона не буде гідною його.

Я пирхнула, й Едвард питально звів брову. Я просто похитала головою.

Та крім того, як сильно я скучатиму за своїм другом, була проб лема і серйозніша. Чи колись Сем, Джаред або Квіл прожили хоча б день, не поглянувши на предмет свого імпринтингу — Емілію, Кім або Клару? Чи здатні були вони? Як би вплинула розлука з Ренесмою на Джейкоба? Якого б завдала болю?

У мені ще вирувало достатньо люті, аби відчувати задоволення — не через Джейкобів біль, а через ідею забрати Ренесму від нього. Як могла я витримати думку про те, що Ренесма належить Джейкобу, коли вона ще заледве належить мені?

Рух на ґанку перервав мої міркування. Я почула, як вони піднялися сходами й зайшли крізь двері. Саме в цю мить Карлайл спустився донизу, тримаючи в руках дивні знаряддя: рулетку та ваги. Джаспер метнувся до мене. Наче пролунав якийсь сигнал, який я проґавила, навіть Лі всілася надворі й витріщилася у вікно з таким виразом, ніби очікує на процедуру знайому, але цілком нецікаву.

— Уже шоста, — сказав Едвард.

— І що? — запитала я, не відриваючи погляду від Розалії, Джейкоба та Ренесми. Вони стояли на порозі, Розалія тримала Ренесму на руках. Розалія мала сторожкий вигляд. Джейкоб хвилювався. Ренесма була прегарна й виявляла нетерпіння.

— Час зважувати й міряти Несс… Ренесму, — пояснив Карлайл.