Світанок - Стефані Маєр

Крім того, сукня — либонь, Аліса примудрилася натягнути її на мене, коли я взагалі нічого не тямила у вогні, — аж ніяк не пасувала ні для стрибків, ні тим паче для полювання. Блідий, як блакитний лід, шовк в обтяжку? Для чого це вона мене так вбрала? Для вечірки опісля?

— Слідкуй за мною, — мовив Едвард. А тоді цілком розкуто зробив крок із високого відчиненого вікна й упав униз.

Я пильно дивилася, щоб запам’ятати кут, під яким він зігнув коліна, аби пом’якшити удар об землю. Звук його приземлення був зовсім тихим — приглушений удар, мов хтось обережно причинив двері або ж акуратно поклав книжку на столі.

На вигляд було нескладно.

Зціпивши зуби, щоб якнайкраще зосередитися, я спробувала зімітувати його розслаблений крок у повітря.

Га! Здавалося, земля наближалася так повільно, що я ще й чекала, аби поставити ноги… (А в які це туфлі взула мене Аліса? На шпильках? Вона геть збожеволіла!)…аби поставити ноги так, наче я роблю крок уперед на прямій поверхні.

Я пом’якшила удар пальцями, щоб не зламати тоненьких підборів. Схоже, моє приземлення було таким самим тихим, як і Едвардове. Я усміхнулася до нього.

— Справді. Просто.

Він відповів усмішкою.

— Белло!

— Що?

— Це було вельми граційно — навіть для вампіра.

Я хвильку поміркувала, а тоді розцвіла. Якби він сказав просто так, то Еммет би вже зараз реготав. Але не схоже, щоб комусь було смішно, тож його зауваження, либонь, має під собою ґрунт. Оце вперше за моє життя… чи радше існування… хтось ужив означення граційна щодо мене.

— Дякую, — мовила я до нього.

А тоді я одну по одній скинула туфлі з ніг і пожбурила назад у відчинене вікно. Мабуть, трохи засильно, проте я почула, що хтось устиг їх упіймати, перш ніж вони пробили обшивку на стіні.

Аліса буркнула:

— Її смак не покращився так, як рівновага.

Едвард узяв мене за руку — я й досі не могла не дивуватися шовковистості його шкіри, її приємній температурі — та помчав через двір до річки. Без жодних зусиль я прямувала за ним.

Все, пов’язане з фізичними зусиллями, здавалося напрочуд простим.

— Поплаваємо? — запитала я, коли ми зупинилися на березі річки.

— Щоб зіпсувати твою чарівну сукню? Ні. Ми стрибнемо.

Я стиснула вуста, зважуючи його слова. Річка була щонайменше ярдів п’ятдесят завширшки.

— Ти перший.

Він торкнувся моєї щоки, відступив на кілька кроків назад, швидко розігнався та стрибнув із плаского каменя, який глибоко сидів у березі річки. Я споглядала його швидкий рух, поки він летів понад водою, зробив сальто й зник поміж густого гілля дерев на тому боці річки.

— Показуха, — пробурмотіла я й почула його виразний сміх.

Я відійшла на п’ять кроків і глибоко вдихнула.

Зненацька я знову відчула тривогу. Не через те, що можу впасти або поранитися, — я злякалася, що розтрощу ліс.

Це відчуття зростало в мені повільно, але я нарешті усвідомила в собі дику, шалену силу, від якої тремтіли члени. Я зненацька збагнула, що якби схотіла прокласти тунель попід водою, кігтями викопати чи прогризти собі дорогу в її кам’яному дні, це б не забрало багато часу. Предмети довкола мене: дерева, кущі, каміння… будинок, — усе тепер мало вельми вразливий вигляд.

Сподіваючись, що на тому боці річки Есме нічого особливого не вирощує, я почала розганятись — і зупинилась як стій, коли тонкий шов тріснув дюймів на шість вище стегон. Аліса!!!

Ну, Аліса завжди ставилася до одягу так, ніби його наступного дня слід викидати, що вдруге його не можна вдягати, отож це не має її засмутити. Я обережно нахилилася, взялася за непошкоджений шов і легеньким рухом рвонула його до середини стегна. Тепер розрізи були однакові.

Отак краще.

З будинку долинув приглушений сміх, а хтось навіть скреготнув зубами. Сміх долетів із другого поверху вниз, а от із першого я дуже виразно вчула цілком інший — грубий глибокий смішок.

То Джейкоб також за мною спостерігає? Не можу уявити, що він зараз думає — чи що він досі робить у будинку. Я собі гадала, що наше возз’єднання — якщо він узагалі колись зміг би пробачити мене — відбудеться у віддаленому майбутньому, коли я стану врівноваженішою, а час залікує усі рани, які я полишила в його серці.

Я не озирнулася, щоб поглянути на нього, хвилюючись через можливі перепади настрою. Не варто дозволяти якійсь одній емоції взяти гору над моєю хисткою рівновагою. Джасперів страх тримав мене в напрузі. Мені треба пополювати, перш ніж я візьмуся до інших справ. Я спробувала забути про все і по-справжньому зосередитися.

— Белло! — гукнув Едвард із лісу — голос його наближався. — Хочеш іще раз поглянути, як це робиться?

Але я все чудово пам’ятала, певна річ, і не хотіла давати Емметові нагоду ще більше позбиткуватися з процесу мого навчання. Стрибок пов’язаний із фізичними вміннями — отож має бути інстинктивним. Я глибоко вдихнула й помчала до річки.

Коли не заважала спідниця, я сягнула води одним довгим стрибком. Він тривав якусь частку секунди — і воднораз нескінченність: і очі мої, і розум мій працювали так швидко, що відчували кожен крок. Я легко поставила праву ногу на рівному камені й доклала зусилля рівно стільки, щоб відштовхнути власне тіло, яке просто злетіло в повітря. Я зважала значно більше на ціль, ніж на зусилля, тож помилилася в розрахунку необхідної сили — але, на щастя, помилилася не в мінус, я в плюс, отож хоча б не скупаюся в річці. Відстань у п’ятдесят ярдів виявилася залегкою ціллю…

Цей стрибок був дивним, запаморочливим, елекризуючим, проте зовсім коротким. Минула одна секунда — і я вже була на другому боці.

Я боялася, що щільні зарості, які підступали до води, заступлять мені дорогу, проте вони, навпаки, тільки допомогли. Коли я летіла до землі, то зовсім легко й природно витягнула одну впевнену руку й ухопилася за зручну гілляку; потім гойднулася, відпустила гілку й приземлилася на пальці — за п’ятнадцять футів від землі, на широкій гілці ситхінської ялини.

Відчуття було фантастичним.

Крізь дзвінкий звук мого задоволеного сміху пробивався інакший шум — це Едвард гасав у пошуках мене. Мій стрибок був удвічі довшим за його. Коли він підбіг до дерева, де я сиділа, очі його були розширені від подиву. Я спритно зістрибнула