Світанок - Стефані Маєр

Хоча мені не потрібен був кисень, дихання моє прискорилося — я задихалася, як коли горіла. Але це був цілком інший вогонь.

Хтось прочистив горло. Еммет. Я миттю впізнала глибокий голос, жартівливий і роздратований водночас.

Я й забула, що ми не самі. А тоді усвідомила, що притуляюся до Едварда так, як на людях не надто чемно притулятися.

Засоромлена, я на півкроку відступила — знову миттєвим рухом.

Едвард гигикнув і зробив крок зі мною, так і тримаючи руки довкола моєї талії. Обличчя його палало — наче поза діамантовою шкірою горіло біле полум’я.

Я зробила цілком непотрібний вдих, щоб заспокоїтися.

Наскільки відрізнявся цей поцілунок! Я вдивлялася у Едвардів вираз обличчя й порівнювала розмиті людські спогади з оцим ясним насиченим відчуттям. Вигляд у нього був… самовдоволений.

— Ти мене не надто балував, — звинуватила я його своїм новим співочим голосом, ледь-ледь звужуючи очі.

Він розсміявся, сяючи від полегшення, що все нарешті позаду — страх, біль, непевність, очікування, все-все вже в минулому.

— На той час і не можна було інакше, — нагадав він мені. — А тепер твоя черга не розчавити мене, — знову розреготався він.

Я нахмурилася, зважуючи його пропозицію, і тоді слідком за Едвардом почали реготати й інші.

Карлайл обійшов Еммета й швидко попрямував до мене; очі його були зовсім трошки сторожкими, але Джаспер ступав за ним слід у слід. До сьогодні я ніколи по-справжньому не бачила й Карлайлового обличчя також. У мене з’явилася нагальна потреба моргнути — наче я витріщалася на сонце.

— Як ти почуваєшся, Белло? — запитав Карлайл.

Я поміркувала якусь частку секунди.

— Приголомшено. Стільки всього… — не договорила я, дослухаючись до власного голоса-дзвіночка.

— Так, спершу буваєш розгублений.

Я кивнула швидко й різко.

— Але я почуваюся собою. Нібито такою, як була. Я не очікувала цього.

Едвардові руки легенько стисли мене за талію.

— Я ж тобі казав, — прошепотів він.

— Ти досить добре контролюєш себе, — зауважив Карлайл. — Набагато краще, ніж я сподівався, навіть незважаючи на той час, що ти мала, аби морально підготуватися до перетворення.

Я згадала про дикі переміни настрою, про складнощі з концентрацією, і прошепотіла:

— Але я ще не певна.

Він серйозно кивнув, а тоді його діамантові очі зблиснули цікавістю.

— Схоже, цього разу з морфієм ми вгадали. Скажи мені, що ти пам’ятаєш із процесу трансформації?

Я завагалася, чітко вловлюючи Едвардове дихання, яке лоскотало мені щоку, пропускаючи хвильки струму через шкіру.

— До цього все було… вельми туманним. Я пам’ятаю, що дитинка не могла дихати…

Я поглянула на Едварда, миттєво нажахана спогадом.

— Ренесма здорова й чудово почувається, — запевнив мене він із блиском в очах, якого я раніше ніколи в нього не помічала. Він вимовив її ім’я з якимсь внутрішнім жаром. Із благоговінням. Так релігійні люди згадують своїх богів. — А потому що ти пам’ятаєш?

Я зосередилася, щоб одягнути непроникну маску. Я ніколи не вміла брехати.

— Важко пригадати. Спершу було дуже темно. А тоді… Я розплющила очі й побачила все.

— Дивовижно! — видихнув Карлайл, очі його загорілися.

Гіркота огорнула мене, і я чекала, коли спалахнуть мої щоки та зрадять мене. І раптом згадала, що вже ніколи не червонітиму. Може, саме це вбереже Едварда від правди.

Але мені треба буде зізнатися Карлайлу. Колись. Коли йому знадобиться створити ще одного вурдалака. Проте сама можливість цього видавалася вельми малоймовірною, тож це трошки пом’якшувало сором за мою брехню.

— Прошу, добре подумай — розкажи мені все, що пригадаєш, — збуджено попросив Карлайл, і я не змогла стриматися й не скривитися. Я не хотіла й далі брехати, бо могла вибовкати все. І ще я не хотіла думати про той вогонь. На відміну від людських спогадів, цей був напрочуд яскравим, і виявилося, що я здатна згадати його до найменших подробиць.

— О, вибач, Белло, — миттю вибачився Карлайл. — Звісно, зараз тебе має мучити спрага. А балачки можуть і почекати.

Поки він не згадав про це, я цілком спокійно терпіла спрагу. В голові моїй тепер уживалося дуже багато речей. Якась окрема ділянка мозку реєструвала всі відчуття в горлі — майже рефлективно. Так, як мій старий мозок контролював дихання й кліпання повіками.

Але Карлайлове припущення пробудило цю ділянку мозку. Зненацька я вже не могла ні про що думати, крім сухості й болю в горлі, і що більше я на цьому зосереджувалася, то гірше мені пекло. Долоня підскочила й обхопила глотку, наче хотіла притлумити полум’я, яке палало всередині. Відчуття власної шкіри під пучками було дивним. Вона була такою гладенькою, що видавалася м’якою, хоча насправді була твердою, як камінь.

Едвард забрав руки з талії й узяв другу мою долоню.

— Белло, то ходімо на полювання.

Очі мої розширилися, і біль від спраги відступив, переможений приголомшенням.

Я? На полювання? Разом з Едвардом? Але… як? Я й гадки не мала, як чинити.

Він прочитав переляк на моєму обличчі й підбадьорливо усміхнувся.

— Це дуже легко, кохана. Спрацює інстинкт. Не хвилюйся, я все тобі покажу.

Я не ворухнулася, і тоді він розцвів своєю фірмовою півусмішкою та звів догори брову.

— А мені здавалося, що тобі завжди кортіло поглянути, як я полюю.

Я коротко й заразливо засміялася (якась частина мене зачудовано дослухалася до дзвінкого мелодійного сміху), бо його слова нагадали мені розмову з мого затуманеного людського життя. І цілу секунду я пригадувала свої перші дні з Едвардом — справжній початок свого життя, закарбовуючи це в голові так, щоб уже ніколи не забути. Я не очікувала, що пригадування буде таким важким. Наче я продиралася крізь брудну воду. Я знала з досвіду Розалії, що коли звертатися до людських спогадів достатньо часто, вони не зітруться з часом. Я ж не хотіла забувати й хвилини, проведеної з Едвардом, — навіть зараз, коли попереду в нас була вічність. Отож мені слід буде потурбуватися, щоб зацементувати людські спогади в бездоганній пам’яті вампіра.

— То ходімо? — запитав Едвард. Він потягнувся до долоні, яку я досі притискала до горла. Пальці його погладили мені шию. — Я не хочу, щоб ти відчувала дискомфорт, — ледь чутно муркнув він. Раніше я б ніколи цього не розчула.

— Зі мною все гаразд, — мовила я за людською звичкою з усім зволікати. — Стривай. Спершу…

Стільки всього! І я так і не поставила жодного запитання. Зараз були справи важливіші, ніж мій голод.

Тепер заговорив Карлайл.

— Так?

— Я хочу побачити її. Ренесму.

Було навдивовижу важко вимовити це ім’я. Моя дочка —