Світанок - Стефані Маєр

В цей момент інша частка мене втямила, що поблизу немає небезпеки, тож я механічно випросталася; відтоді як я зістрибнула зі столу, минула майже ціла секунда.

Мене вразило, як рухається моє тіло. Не встигла я подумати, що треба випростатися, як уже стояла. Ця дія взагалі не зайняла часу — зміна була миттєвою, наче руху зовсім не відбулося.

Я продовжувала вдивлятися в Едвардове обличчя, знову застигнувши.

Він повільно обійшов стіл — кожен крок його займав майже півсекунди, кожен крок був плавним, як вода, яка омиває гладкі камінці, — а рука його й далі була простягнена до мене.

Я спостерігала, з якою грацією він наближається, вбираючи його рухи своїми новими очима.

— Белло! — звернувся він тихим заспокійливим тоном, але хвилювання в його голосі затьмарило моє ім’я якоюсь напругою.

Я не могла відразу відповісти, загубившись ув оксамитових брижах його голосу. Це була майже ідеальна симфонія, симфонія, зіграна на одному інструменті, але інструменті набагато складнішому, ніж будь-який зі створених людьми…

— Белло, кохана! Вибач, я знаю, зараз ти дезорієнтована. Але з тобою все гаразд. Усе чудово.

Все? Розум мій закрутився, відмотуючи назад спогади до моєї останньої години людського життя. Зараз спогад здавався нечітким, наче я дивилася крізь щільну чорну вуаль — адже мої людські очі були наполовину сліпими. Все було вельми розмитим.

Коли він зауважив, що все гаразд, чи мав він на увазі Ренесму? Де вона? З Розалією? Я силкувалася згадати її обличчя — я знала, що вона неймовірно вродлива, — але просіювати людські спогади страшенно дратувало. Її обличчя губилося в темноті, в кепському освітленні…

А що Джейкоб? Із ним усе гаразд? Чи мій найкращий друг, який стільки настраждався через мене, тепер зненавидів мене? Чи повернувся він назад до Семової зграї? А Сет і Лі також?

Чи були зараз Каллени в безпеці — чи моє перетворення розпалило війну зі зграєю? Чи Едвардові слова означали, що всього цього не сталося? Чи він просто намагався заспокоїти мене?

А Чарлі? Що я йому тепер скажу? Він, мабуть, дзвонив, коли я горіла. Що йому відповіли? Що, він гадає, сталося зі мною?

Поки якусь частку секунди я міркувала, яке питання поставити першим, Едвард неспокійно потягнувся до мене й погладив мене пучками по щоці. Дотик був гладеньким як атлáс, легеньким як пір’їна, і температура шкіри точно співпадала з моєю.

Його дотик, здалося, проникнув мені під шкіру, попід кості на моєму обличчі. Відчуття було кусючим, мов електричний розряд, — воно прошило кістки, спустилося по хребту й затремтіло в животі.

Стривай, — подумала я, коли дрож розквітла в тепло, в млість. Хіба я не мала втратити ці відчуття? Хіба відмова від почуттів не була частиною угоди?

Я була перволітком-вурдалаком. Сухий палючий біль у моєму горлі беззаперечно свідчив про це. І я знала, що означало бути перволітком. Людські відчуття та емоції мали б повернутися до мене пізніше у якійсь іншій формі, але я була переконана, що на самому початку й близько нічого такого не почуватиму. Тільки спрагу. Такою була угода, такою була ціна. Я згодилася сплатити її.

Та коли Едвардова долоня вразила моє обличчя своїм шовковим і твердим дотиком, збудження шугнуло моїми висохлими венами, прошивши мене від маківки до п’ят.

Він звів одну бездоганну брову, очікуючи, коли я заговорю.

Я обхопила його руками за шию.

Знову було відчуття, що ніякого руху не відбулося. В один момент я стояла прямо й нерухомо, як статуя, — і тої ж таки миті він уже був у моїх руках.

Теплий — принаймні так мені здалося. Запах його був таким солодким і п’янким, який я й близько не могла оцінити своїм старим людським нюхом, але на сто відсотків це був Едвард. Я притулилася обличчям до його гладеньких грудей.

І раптом він ніяково ворухнувся. Відхилився від моїх обіймів. Я втупилася в його обличчя, спантеличена й налякана цією відмовою.

— М-м-м… Обережно, Белло. Ай!

Я відкинула руки, сплівши пальці в замок, щойно все зрозуміла.

Я була занадто дужою.

— Ой, — пробурмотіла я.

Він усміхнувся так, що моє серце б зупинилося, якби воно й досі билося.

— Не панікуй, кохана, — мовив він, піднявши руку й торкнувшись моїх вуст, напіврозтулених від усвідомленого жаху. — Просто зараз ти трошки міцніша за мене.

Мої брови зійшлися на переніссі. Я про це також знала, але зараз це здавалося ще сюрреалістичнішим, ніж будь-що інше в цьому цілком сюрреалістичному моменті. Я була дужчою за Едварда. Я примусила його скрикнути «Ай!».

Долоня його знову погладила мене по щоці, й розчарування миттю випарувалося, коли моє нерухоме тіло пронизала нова хвиля бажання.

Ці відчуття були настільки сильнішими за все, до чого я звикла, що було важко дотримуватись якогось певного плину думок, незважаючи на те, якою ясною тепер була моя голова. Кожне нове чуття переповнювало мене. Я згадала, як одного разу Едвард сказав (голос його був слабкою тінню порівняно з кришталевою музикою, котру я чула зараз), що такі як він, такі як ми легко захоплюються. Тепер я збагнула чому.

Я зробила навмисне зусилля, щоб зосередитися. Я мала дещо сказати. Щось найважливіше.

Дуже обережно — так обережно, що навіть рух можна було вловити, я витягнула праву руку з-за спини й підняла вгору долоню, щоб торкнутися його щоки. Я силкувалася не звертати уваги ні на перлистий колір власної руки, ні на шовковистість його долоні, ні на струм, який прошив мої пучки.

Я вдивилася в його очі й уперше почула власний голос.

— Я кохаю тебе, — промовила я, і це прозвучало, як спів. Мій голос бринів і відлунював, як дзвін.

Його усмішка у відповідь засліпила мене значно сильніше, ніж засліплювала, коли я була людиною, бо тільки зараз я по-справжньому побачила її.

— І я кохаю тебе, — сказав він.

Він узяв моє обличчя в долоні й нахилився до нього — зовсім повільно, і це нагадало мені, що я маю бути обережною. Він поцілував мене — спершу це був м’який шепіт, який зненацька зробився дужчим, шаленішим. Я силкувалася не забувати, що маю бути лагідною з ним, але в цьому вирі почуттів було занадто важко пам’ятати щось, було важко втримати послідовний плин думок.

Було враження, що раніше він ніколи мене не цілував — наче це був наш перший поцілунок. І, щиро кажучи, він і справді ніколи раніше так мене не цілував.

Я почувалася майже винною. Звісно, зараз