Світанок - Стефані Маєр

— Дай мені… Дай мені її.

Світло затанцювало, відбиваючись від Едвардових кришталевих рук. Іскри відсвічували червоним — кольором крові, якою була вимащена його шкіра. І в долонях у нього теж було червоне. Щось маленьке, яке пручалося, і з нього скрапувала кров. Він притулив тепле тільце до моїх слабких рук, щоб я начебто потримала його. Волога шкіра була гарячою — гарячою, як у Джейкоба.

Погляд мій сфокусувався; зненацька все було чітко і ясно.

Ренесма не плакала, але дихала коротко й важко. Очі її були розплющені, вираз у них був такий уражений, що мені аж стало смішно. Маленька, ідеально кругла голівка була вкрита копною скуйовдженого, вимащеного кров’ю волоссячка. Райдужні оболонки очей були знайомого — неймовірного — шоколадного кольору. Попід кров’ю шкіра її була блідою — кремова слонова кість. Уся, окрім щік, на яких грав рум’янець.

Її крихітне личко було таким ідеальним, що я закам’яніла. Вона була вродливішою за власного батька. Неймовірно. Неможливо.

— Ренесма, — прошепотіла я. — Така… хороша.

Неможливе обличчя зненацька всміхнулося — широкою свідомою усмішкою. Попід рожевими мушлями вуст прозирнув повний ряд молочно-білих зубів.

Вона нахилила голову до моїх грудей, шукаючи тепла. Шкіра її була гарячою і шовковистою, але не піддавалася, як моя.

Аж раптом мене знову прошив біль — один теплий удар. Я задихнулася.

І тоді її забрали. Янгольського личка моєї донечки ніде не було. Я не бачила й не відчувала її.

Ні! — хотілося заволати мені. Віддайте її назад!

Але слабкість перемогла. На мить мені здалося, що руки мої перетворилися на безвільні гумові шланги, а тоді відчуття в руках зникло геть-чисто. Я більше не відчувала їх. Я більше не відчувала себе.

Чорнота затулила очі — цілковита чорнота. Наче на обличчя миттю пов’язали товсту чорну пов’язку. Зав’язали не тільки очі, а й усю мене, причавили незмірним тягарем. Боротися з цим не було снаги. Я знала, що набагато легше буде піддатися. Дозволити чорноті причавити мене глибше, глибше, глибше — туди, де немає ні болю, ні виснаження, ні занепокоєння, ні страху.

Якби йшлося тільки про мене, я б не змогла боротися довго. Я була просто людиною, і сили в мене були просто людські. Як висловився Джейкоб, задовго намагалась я вжитися з надприродним.

Але йшлося не тільки про мене.

І якби я зараз пішла найлегшим шляхом, дозволила чорноті поглинути мене, я би зробила боляче іншим.

Едвард. Едвард. Його й моє життя переплелися в єдине. Обірвіть одне — й обірветься друге. Якби він пішов, я б не змогла цього пережити. Якби я пішла, він також не зміг би цього пережити. А світ без Едварда здавався мені цілком безглуздим. Едвард мусив жити.

Джейкоб — він тисячу разів прощався навіки й тисячу разів повертався до мене, коли я найбільше його потребувала. Джейкоб, якого я ранила стільки разів, що почувалася злочинницею. Чи наважусь я ранити його ще раз — на цей раз найгірше? Він залишався зі мною, незважаючи ні на що. А зараз він усього-на-всього просив, щоб я зосталася заради нього.

Проте тут було так темно, що я не бачила жодного з їхніх облич. Все ввижалося нереальним. І тому не здаватися було ще важче.

Але я й далі боролася з темнотою — радше рефлективно. Я не намагалася здолати її. Просто чинила опір. Щоб вона остаточно не поглинула мене. Я не була Атлантом, а чорнота здавалася важкою, як небесне склепіння, — я не могла втримати її на плечах. Все, на що я була здатна, це не дозволити розчавити себе дощенту.

То було дуже схоже на мене — я ніколи не мала снаги повставати проти сил, дужчих за мене: не могла ні нападати на ворогів, ні втікати від них, щоб уникнути болю. По-людському слабка, єдине, що я вміла, це терпіти. Перетривати. Вижити.

І зараз цього має бути досить. Сьогодні цього має вистачити. Я витерплю, поки не прийде допомога.

Я знала, що Едвард робитиме все, на що здатен. Він не здасться. І я не здамся.

Я затримала чорноту небуття на волосину від себе.

Але цього було недосить — самого мого переконання. Чорнота насувалася, поступово долаючи крихітних простір, який розділяв нас, мені потрібне було щось більше, звідки черпати сили.

Я не могла уявити Едвардового обличчя. Ні Джейкобового, ні Алісиного, ні облич Розалії, Карлайла, Рене, Чарлі, Есме… Нічого. Це налякало мене — а раптом уже запізно?

Я відчувала, що кочуся нестримно — і нема нічого, за що зачепитися.

Ні! Мені треба було витерпіти. Едвард розраховував на мене. Джейкоб. Чарлі. Аліса… Розалія… Карлайл… Рене… Есме…

Ренесма.

І тоді, хоча я й досі нічого не бачила, я відчула дещо. То був наче фантомний біль у кінцівках — мені здалося, що я знову відчуваю власні руки. А на них я чула щось крихітне, тверде і напрочуд, напрочуд тепле.

Моє немовля. Мій маленький штовхач.

Я змогла. Проти всіх законів природи я виявилася достатньо сильною, щоб виносити Ренесму, випестити її, поки вона не зміцніє достатньо, аби жити без мене.

Гаряча точка на моїх фантомних руках відчувалася вельми реалістично. Я вхопилася за неї. Притисла її до того місця, де мало бути моє серце. Тримаючись за теплу пам’ять про свою донечку, я усвідомила, що зможу терпіти стільки, скільки буде потрібно.

Теплота навпроти мого серця ставала дедалі реальнішою, дедалі теплішою. Гарячішою. Жар був таким явним, що важко було повірити — він уявний.

Гарячіше.

Неприємно. Занадто гаряче. Занадто, занадто гаряче.

Наче я вхопилася не за той кінець нагрітої плойки: перший імпульс — випустити з рук розпечене залізо. Але в руках моїх нічого не було. І долоні мої зовсім не притискалися до грудей. Руки як мертві лежали вздовж тіла. Вогонь був усередині мене.

Вогонь розгорявся — зростав і зростав, допоки не перевершив усього, що я будь-коли почувала.

Я відчула, як у грудях у вогні щось пульсує, і втямила, що знову знайшла власне серце — саме в ту мить, коли понад усе бажала ніколи вже більше нічого не відчувати. Воліла поринути в чорноту, поки ще мала таку нагоду. Мені кортіло піднести руки й роздерти собі груди, щоб вирвати серце — тільки би припинити ці тортури. Але я не відчувала рук, не могла поворухнути жодним пальцем, наче їх і не було.

Коли Джеймс розчавив мою ногу своєю ступнею, то були тільки квіточки. То було, мов хтось пір’їною лоскотнув мене. Я б залюбки витримала