Світанок - Стефані Маєр

Цього разу я прагнув скоритися.

Убивця відвела очі від Розалії і втупилася в мене, і погляд її був набагато сфокусованішим, між мав би бути у немовляти.

Теплі карі очі, кольору молочного шоколаду — точно такої самої барви, як були очі Белли.

Нагло я перестав тремтіти. Жар хвилями пронизував моє тіло, але то був зовсім інший жар — він не палив мене.

Я мов світився.

У мене всередині все розпадалося, а я витріщався на порцелянове личко напіввампіра, напівлюдини. Всі нитки, які прив’язували мене до життя, швидко лускалися, наче відривалися од зв’язки повітряних кульок. Усе, що робило мене тим, ким я був: кохання до мертвої дівчини нагорі, любов до батька, відданість новій зграї, любов до братів, ненависть до ворогів, мій дім, моє ім’я, моє я, — все відірвалося од мене тої миті — трик, трик, трик — і полетіло кудись у небо.

Але я не похитнувся. Нова нитка міцно втримала мене на місці.

Не одна нитка — мільйони! І не ниток, а сталевих канатів. Мільйони сталевих канатів прив’язали мене до точки, яка була центром усесвіту.

Я майже фізично бачив, як усесвіт крутився довкола однієї точки. Я ніколи не усвідомлював ладу всесвіту — а тут він був очевидним.

Вже не тяжіння землі тримало мене там, де я стояв.

То була дівчинка-немовля на руках білявої вурдалачки, то вона тримала мене на землі.

Ренесма.

Згори долинув новий звук. Єдиний звук, який міг збентежити мене в цю мить.

Шалений стукіт, прискорене биття…

Перетворене серце.

КНИГА ТРЕТЯ

БЕЛЛА

Особиста прив’язаність — розкіш, яку можна собі дозволити, тільки коли всі вороги знищені. До цього ж часу кожен, кого ти любиш, заручник, який підриває твою мужність і спотворює твій суд.

Орсон Скотт Кард, «Імперія»

Передмова

Це більше був не нічний кошмар — чорна шерега, яка сунула на нас крізь льодяний туман, збурунений їхніми ногами.

Ми всі помремо, — подумала я в паніці. Мене переповнювала розпука через ту, кого я оберігала, але навіть думка про розпуку відвертала мою пильність, а зараз я не могла собі цього дозволити.

Мов привиди, вони наступали, їхні чорні мантії гойдалися від руху. Я бачила, що пальці їхні скрючені, мов білі як кість пазурі. Вони розосередилися, розійшлися, щоб підступити до нас зусібіч. Нас було значно менше. Все скінчилося.

Та знагла, мов небо розітнула блискавка, сцена цілковито змінилася. Хоча начебто нічого не змінилося — Волтурі й далі насувалися на нас, готові вбивати. Змінився тільки кут, під яким я тепер дивилася на світ. Зненацька я відчула голод. Мені кортіло, щоб вони напали. Паніка поступилася місцем жадобі крові, і я поповзла вперед, усміхаючись, і рик вихопився з-поміж моїх вишкірених зубів.

РОЗДІЛ 19. ВОГОНЬ

Біль був приголомшливим.

Саме так — я була приголомшена. Я не розуміла, не тямила, що зі мною відбувалося.

Тіло моє відштовхувало біль, і я раз по раз поринала в чорноту, яка полегшувала секунди або й хвилини агонії, та водночас ускладнювала і так слабкий зв’язок із реальністю.

Я спробувала розділити свій світ.

Сон був чорним, а біль приглушеним.

Ява була червоною, а відчуття таким, наче мене розпиляли навпіл, на мене наїхав автобус, потовкла ціла банда чемпіонів із боксу, потоптали бики, занурили в кислоту — і все це водночас.

Ява приносила враження, що тіло моє б’ється і звивається, хоча насправді я не могла і м’язом поворухнути.

Ява давала усвідомлення, що існувало дещо набагато важливіше, ніж ці тортури, проте я не могла згадати, що саме.

Ява навалилася на мене занадто швидко.

Якоїсь миті все було так, як і мало бути. Я була оточена людьми, яких любила. Усмішками. І хай як це було неймовірно, але в мене складалося враження, що незабаром я отримаю все, чого так прагнула, за що боролася.

А тоді якийсь крихітний, неважливий гвинтик зламався.

Я побачила, як перехилилося моє горнятко, темна кров потекла з нього, лишаючи плями на бездоганно білому покривалі, й інстинктивно кинулася рятувати ситуацію. Я вже бачила, що інші, прудкіші руки випереджають мене, проте й сама тягнулася…

А в нутрі моєму щось рвонуло у протилежний бік.

Тріск. Хрускіт. Біль.

Чорнота навалилася — і раптом змилася новою хвилею тортур. Я не могла дихати — колись я тонула, але відчуття було зовсім іншим; зараз у горлі просто пекло.

Знову чорнота.

Голоси — вони волали, а біль повертався.

— Напевно, плацента відійшла!

Щось гостріше за леза прошило мене — це були слова, які я втямила, незважаючи на нелюдський біль. Відійшла плацента — я знала, що це означає. Це означало, що дитина моя вмирає у мене в лоні.

— Визвольте його! — заверещала я до Едварда. Чому він і досі нічого не вдіяв? — Він не може дихати! Робіть щось мерщій!

— Морфій…

Він хотів зачекати, поки подіє знеболювальне, — а наша дитина тим часом умиратиме?!

— Ні! Мерщій… — задихнулась я, не в змозі докінчити фразу.

Чорні крапки заплямували світло в кімнаті, коли мій живіт розтяв інший, холодний біль. Це збентежило мене — я інстинктивно хотіла захистити лоно, малюка, мого крихітного Едварда-Джейкоба, але я була заслабкою. У легенях пекло — кисень уже весь вигорів.

Біль знову відступив, хоча зараз я чіплялася за нього. Мій малюк, моє немовля помирає…

Скільки часу минуло? Секунди чи хвилини? Біль відступив. Тіло заніміло. Я нічого не відчувала. Я й досі нічого не бачила, проте чула. У легенях знову з’явилося повітря — воно бульбашками дерло горло — вгору-вниз.

— Белло, не думай втратити свідомість! Ти чуєш мене? Тримайся! Ти мене не полишиш! Ти змусиш своє серце битися!

Джейкоб? Джейкоб і досі був тут, і досі намагався врятувати мене.

Звісно, — хотіла я йому відповісти. Звісно, моє серце битиметься. Хіба я їм обом не пообіцяла?

Я хотіла відчути своє серце, знайти його, але загубилася у власному тілі. Я не відчувала нічого, що мала б, усе наче зрушило зі своїх місць. Кліпнула й нарешті знайшла свої очі. Я бачила світло. Шукала поглядом не це, але то було вже краще, ніж нічого.

Намагаючись сфокусувати погляд, я почула Едвардів шепіт:

— Ренесма.

Ренесма?

Не блідий ідеальний синок, намарений мною? На мить це вразило мене. А тоді мене огорнула тепла хвиля.

Ренесма.

Я змусила свої вуста ворушитися, змусила бульбашки повітря перетворитися на слова на