Світанок - Стефані Маєр

— Алісо, забери її звідси! — заволав Едвард. — Відведи її до Джаспера та тримай її там! Джейкобе, ти мені потрібен!

Я не бачив, як упоралася Аліса. Я кинувся до операційного столу — Белла вже посиніла, очі її були широко розплющені, невидющі.

— Штучне дихання і масаж серця умієш? — рикнув до мене Едвард швидко й вимогливо.

— Так!

Я кинув квапливий погляд на його обличчя — чи немає там ознак, що він поведеться, як Розалія. Але там не було нічого — тільки цілеспрямована ярість.

— Роби так, щоб вона дихала! Я маю визволити його, перш ніж…

Іще один страхітливий хрускіт почувся з нутра — такий гучний, що ми на мить заціпеніли, очікуючи, як Белла заверещить. Але ж ні. Ноги її, які перед тим судомно згиналися, тепер обм’якли, розкинулись якось неприродно.

— Це хребет.

Від жаху я задихнувся.

— Витягни оте з неї! — гаркнув я на нього, пожбуривши в нього скальпель. — Зараз вона все одно нічого не відчуває!

А тоді я схилився над її обличчям. Рот її був сухий, тож я притис свої вуста до нього й видихнув із грудей повітря. Я відчув, як надималися її груди — дихальні шляхи були вільні.

На вустах її я смакував кров.

Я чув, як нерівно б’ється її серце. Тримайся, — люто думав я, вдуваючи їй у легені нову порцію повітря. Ти пообіцяла. Змушуй серце битися.

Долинув м’який тихий звук — скальпель розітнув живіт. Знову кров полилася на підлогу.

Наступний звук прошив мене нагло, і я здригнувся. Наче хтось різав метал. Цей дзенькіт повернув спогади про бійку багато місяців тому — звук, із яким ми роздирали перволітків-вурдалаків. Я зиркнув убік — і побачив, що Едвардове обличчя притислося до живота Белли. Вампірські зуби — найпевніший спосіб розтяти вампірську шкіру.

Тремтячи, я вдихнув іще повітря в легені Белли.

Вона кашлянула мені в обличчя, очі її кліпнули, закотилися.

— Белло, не думай втратити свідомість! — загорлав я на неї. — Ти чуєш мене? Тримайся! Ти мене не полишиш! Ти змусиш своє серце битися!

Очі її блукали, шукаючи мене — чи його, але не бачили нічого.

Але я не відривав від них погляду.

І раптом тіло її затихло під моїми руками, хоча вона начебто почала хрипко дихати, а серце її нерівно билося. Я збагнув, що означала ця нерухомість: усе було позаду. Ніхто вже не роздирав її зсередини. Воно вже на волі.

Так і було.

Едвард прошепотів:

— Ренесма.

Отож Белла помилилася. Це був не хлопчик, якого вона нафантазувала. Невеликий сюрприз! В чому вона не помилялася?

Я навіть не відвів погляду від її червоних очей, але відчув, як слабко піднялися її руки.

— Дай мені… — каркнула вона пошепки. — Дай її мені.

Гадаю, мені варто було здогадатися, що він виконає будь-яку її забаганку, незалежно від того, якою безглуздою та буде. Але я й уявити не міг, що він послухається її зараз. І не встиг зупинити його.

Щось тепле торкнулося моєї руки. Це мало б одразу привернути мою увагу. Бо мені ніколи нічого не здавалося теплим.

Але я тоді не зміг відірвати погляду від обличчя Белли. Вона моргнула — і погляд її сфокусувався: вона нарешті щось побачила. З грудей її вихопилося дивне слабке муркотіння:

— Рене… сма. Така… хороша.

А тоді вона задихнулася. Задихнулася від болю.

Коли я нарешті зиркнув, було вже запізно: Едвард висмикнув тепле криваве тільце з її безвільних рук. Око моє ковзнуло її шкірою — вона була червона від тої крові, яка хляпнула їй із рота, якою була вимащена вся істота, і від свіжої крові, котра лилася з двох дірочок на її лівому соску.

— Ні, Ренесмо, — помурмотів Едвард, наче збирався навчити почвару чемності.

Я не дивився ні на нього, ні на істоту. Я дивився тільки на Беллу — очі її закотилися.

Востаннє глухо прозвучав удар, тоді серце зробило перебій — і запала тиша.

Вона пропустила заледве півудару, перш ніж долоні мої впали їй на груди й почали робити масаж серця. Подумки я рахував, намагаючись тримати потрібний ритм. Раз. Два. Три. Чотири.

Відірвавшись на секунду, я вдихнув іще одну порцію повітря їй у легені.

Я вже нічого не бачив. Очі мої були мокрі, видимість розмита. Але чутливість до кожного звуку в кімнаті ще загострилася. Слабеньке тук-тук її серця, яке знехотя піддавалося моїм долоням; стукіт мого власного серця; і ще одне биття — дуже швидке, дуже легке, яке я ніяк не міг упізнати.

Я вдихнув іще повітря Беллі в горло.

— Ти чого чекаєш? — задихаючись гукнув я, знов масажуючи її серце. Раз. Два. Три. Чотири.

— Візьми дитину, — нервово мовив він.

— Викинь її у вікно.

Раз. Два. Три. Чотири.

— Дай її мені, — тихий голос попрохав від дверей.

Ми з Едвардом одноголосно заричали.

Раз. Два. Три. Чотири.

— Я вже оговталася, — запевнила Розалія. — Дай мені дитину, Едварде. Я подбаю про неї, поки Белла…

Я робив Беллі штучне дихання, поки тривав обмін. Швидке стук-стук-стук почало віддалятися.

— Джейкобе, забери руки.

Я відірвав погляд від білих очей Белли, продовжуючи робити їй масаж серця. Едвард тримав шприц — сріблястий, наче весь він був металевий.

— Що це?

Його кам’яна рука відкинула мою. Вчувся слабенький хрускіт — його змах зламав мені мізинця. Тої ж таки миті він застромив голку Беллі просто в серце.

— Це моя отрута, — відповів він, натискаючи на поршень.

Серце її здригнулося, наче його прошив електрошок.

— А тепер продовжуй масажувати, — наказав він. Голос його був льодяний, мертвий. Лютий і бездумний. Наче він був бездушною машиною.

Я не зважав на біль у мізинці, який уже почав заживати, та знову почав ритмічно тиснути на грудну клітину Белли. Стало важче — наче кров її загусала в жилах, ставала в’язкою і повільною. Поки ганяв тягучу кров її жилами, я спостерігав, що ж робить він.

Схоже було, наче він її цілує, торкаючись вустами шиї, зап’ястків, згину ліктя. Але воднораз я чув тріск — то лускала шкіра під його гострими зубами: він випускав отруту в якомога більше місць. Я побачив, як його блідий язик ковзає по відкритих ранах, та перш ніж мене знудило від видовища, я збагнув, навіщо він це робить. Там, де його язик злизував отруту з її шкіри, ранки миттєво затягувалися. Щоб ні кров, ні отрута не могли вилитися назовні.

Я ще раз вдихнув повітря їй у легені — але вона вже не дихала. Просто без жодних ознак життя здіймалися її груди.