Українська література » » Чотири сезони - Стівен Кінг

Чотири сезони - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Чотири сезони - Стівен Кінг
був заголовок. А під ним — вони всі у формах: кетчер і лівий філдер зі школи Ферв’ю-Хай, чорнопикий шорт-стоп[112] із Маутфорда і він, Тод, у дальньому правому кутку, котрий широко всміхався світові з-під козирка своєї бейсболки. Він пробіг очима статтю і зрозумів, що Біллі Делайонз потрапив у команду-дубль. Хоч щось приємне. Делайонз міг до посиніння й випадіння язика патякати, що він методист, але Тода він не обдурить. Тод прекрасно знав, хто такий Біллі Делайонз. Мабуть, треба познайомити їх із Бетті Траск, то ще одна жидівка. Він довго над цим міркував, а минулого вечора вирішив, що точняк. Траски косили під білих, але один погляд на її ніс й оливкову шкіру (а в її старого справи були ще гірші) — і все ставало зрозуміло. Може, тому він і не зміг підняти свого дружка. Усе ж просто: до члена дійшло раніше, ніж до мозку. Та кого вони взагалі думали надурити, назвавшись Трасками?

— Синку, ще раз вітаю.

Він підвів погляд і перше, що побачив, — батькову простягнуту руку, а далі — дурнувату усмішку на його лиці.

«Твій друзяка Траск — жидяра! — так і хотілося заволати батькові в обличчя. — Ось чому в мене вчора не встав на його хвойду-дочку. У цьому причина! — Та навздогін цьому холодний голос, що іноді лунав у такі миті, піднявся з глибин його єства й перекрив дорогу стрімкому потоку ірраціональності, неначе

(НЕГАЙНО ВІЗЬМИ СЕБЕ В РУКИ)

важка сталева брама зачинилася.

Він потис батькові руку. Безхитрісно всміхнувся батькові, чиє обличчя досі сяяло від гордощів. Сказав:

— Ой, тату, ну дякую.

Вони залишили газету розгорнутою на тій сторінці, і Дік наполіг, щоб Тод написав для Моніки записку та підписався: «Твій усезірковий син, Тод».

22

Ед Френч, він же Губошльоп Ед, він же Кед Піт і Кедмен, а також Ґумка Ед Френч, приїхав у маленьке мальовниче приморське містечко Сан-Ремо на конференцію шкільних психологів. То була викидня часу в чистому вигляді (єдине, у чім могли дійти згоди шкільні психологи, то це в тому, щоб ніколи ні в чому не доходити згоди), і він уже наступного дня знудився від усіх тих доповідей, семінарів і дискусій. У другій половині наступного дня він зрозумів, що знудився і від Сан-Ремо та всіх його прикметників — «маленьке, мальовниче, приморське». А ключовим прикметником тут здавалося «маленьке». Якщо не зважати на розкішні краєвиди та дерева, з яких роблять червону деревину, у Сан-Ремо не було ні кінотеатру, ні боулінгу, а в єдиний на все місто бар Ед потикатися не хотів — біля нього була автостоянка з утрамбованим земляним покриттям, а на ній повно пікапів, і на іржавих бамперах та задніх бортах більшості пікапів були наліпки з Рейґаном. Він не боявся, що до нього будуть задиратися, просто не хотів проводити вечір, дивлячись на чоловіків у ковбойських капелюхах, які слухають на музичному автоматі Лоретту Лінн[113].

Отож, на третій день конференції, що мала розтягтися на нереальні чотири дні, він сидів у номері двісті сімнадцять готелю «Холідей». Дружина з донькою лишилися вдома, телевізор був поламаний, а в туалеті витав неприємний душок. У готелі був басейн, але того літа його екзема так розгулялася, що він би навіть під страхом смерті не надів плавок. Від колін і нижче він скидався на прокаженого. До наступного семінару лишалася година («Допомога дітям з вадами голосового розвитку» — насправді малося на увазі, що треба якось допомагати дітям, які заїкаються чи мають розщілину твердого піднебіння, але ми ж можемо просто так сказати: «О Господи, звісно, ні, нам зарплату уріжуть»), Ед пообідав у єдиному ресторані Сан-Ремо, кімарити не хотілося, а єдиний канал на телевізорі вкотре показував серіал «Причарований».

Тож він сів, поклав перед собою телефонний довідник і почав його безцільно гортати, навряд чи розуміючи, що робить. У голові снувалися невиразні думки про те, чи нема серед його знайомих тих, хто міг би аж так нетямитися від «мальовничого», «маленького» і «приморського», щоб оселитися в Сан-Ремо. Напевно, саме до цього зрештою доходять усі знуджені люди в усіх готелях мережі «Холідей» у всьому світі — шукають давно забутого друга чи родича, якому можна подзвонити по телефону. Вибір невеликий: або це, або «Причарований», або Біблія Гідеона. Та навіть якби вам пощастило когось надибати, що б ви, чорт забирай, сказали? «Френку! Як тобі, чорт забирай, живеться? А, до речі, що на тебе вплинуло — маленьке, мальовниче чи приморське?» Звісно. Точно. Дайте цьому чоловіку сигару й підпаліть його.

Та все ж він лежав у ліжку, перекидав білі сторінки тонкого телефонного довідника Сан-Ремо, пробігаючи одним оком колонки, і відчував, що все-таки когось у цьому Сан-Ремо знає. Продавця книжок? Когось із батальйонів Сондриних небожів і небог? Університетського товариша з покеру? Родича когось із учнів? У голові крутилась якась невиразна думка про це, але зловити її за хвоста він не міг.

Погортав-погортав і закуняв. І вже майже пірнув у сон, коли раптом до нього дійшло, і він рвучко сів, широко розплющивши очі.

«Лорд Пітер!»

Нещодавно на каналі Пі-бі-ес показували ті фільми про Вімзі: «Труп в оранжереї», «Смерть за оголошенням», «Почерк убивці». Вони з Сондрою на них підсіли. Роль Вімзі грав Єн Кармайкл, Сондра за ним просто-таки шаленіла. Так шаленіла, що Ед, котрий вважав, що Кармайкл зовсім не схожий на лорда Пітера, навіть дратуватися почав.

— Сенді, подивись, у нього ж форма обличчя ну геть неправильна. Ще й зуби фальшиві вставив, Господи Боже мій!

— Пу, — легковажно відповіла Сондра, яка лежала на дивані, скрутившись клубочком. — Ти просто ревнуєш. Він такий красунчик.

— Таточко ревнує, таточко ревнує, — проспівала крихітка пустунка Норма, стрибаючи по вітальні у своїй піжамі з качечками.

— А ти вже годину тому мала бути в ліжку, — сердито зиркнув на доньку Ед. — Якщо я й далі бачитиму тебе тут, то, швидше за все, згадаю, що ти не там.

Крихітка Норма миттю притихла. А Ед повернувся до Сондри.

— Пригадую, три чи чотири роки тому був у мене учень, Тод Боуден. Я викликав когось із батьків, а прийшов його дід. От хто був схожий на Вімзі. Старезного Вімзі, але форма обличчя в нього була те, що треба, і…

— Вім-зіі, Вім-Зіі, Дім-Зіі, Дім-зіі, — проспівала крихітка Норма. — Ві-Зіі, Дім-Зіі, дудл-удл-уу-дуу…

— Шш, замовкніть обоє, — сказала Сондра. —

Відгуки про книгу Чотири сезони - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: