Чотири сезони - Стівен Кінг

завгодно, не тільки Еда Френча. Міг підробити підпис матері чи батька на провальних картках, які отримував, коли мав проблеми з навчанням. У багатьох дітлахів відкривалися не знані доти здібності до підробки документів, коли вони одержували провальні картки. Він міг за допомогою засобу для виведення чорнила міняти оцінки на своїх табелях за другу й третю чверть: покращувати їх для батьків, а потім знов намалювати все, як було, щоб класний керівник чи керівничка нічого не помітили, якщо раптом глянуть на табель. Пильне око б одразу помітило, що в табелі двічі користувалися знищувачем чорнила, однак у класних керівників було навантаження по шістдесят учнів. Вони були щасливі, якщо до першого дзвоника вдавалося зробити всю перекличку, не кажучи вже про ретельну перевірку кожного повернутого табеля на предмет підробок.

Що ж до Тодового останнього класу, то середня оцінка за рік у нього знизилася не більше ніж на три пункти — через два погані періоди оцінювання з дванадцяти. Інші його оцінки були більш-менш нормальні й не псували картини. Та й скільки батьків спеціально приходять в школу, щоб подивитися на учнівські табелі, які зберігає там департамент освіти штату Каліфорнія? Особливо батьки відмінників, таких як Тод Боуден?

Ед Френч нахмурився, і на гладенькому зазвичай лобі пролягли зморшки.

Тепер це не має значення. Щира правда. У старших класах Тод працював зразково. Ніхто у світі не здатен був підробити середній бал 94. У газеті було написано, що хлопець поїде навчатися в Берклі. Ед уявляв, як ним пишаються батьки. І вони мали для цього всі підстави. Із кожним днем Еду дедалі більше здавалося, що в американського життя є жахливий виворітний бік: змащений мастилом скат опортунізму, зрізаних кутів, доступних наркотиків, доступного сексу, ці норми моралі, із кожним роком усе туманніші. І коли дитя простує крізь усе це з відчуттям власної гідності, батьки мають повне право ним пишатися.

Тепер це не має значення… але ким був той його бісовий дід?

Це ніяк не давало йому спокою. Справді, ким? Невже Тод Боуден пішов у місцеве відділення Гільдії акторів екрана й повісив на дошці оголошення: «ЮНАКОВІ, У ЯКОГО ВИНИКЛИ ПРОБЛЕМИ З ОЦІНКАМИ В ШКОЛІ, ПОТРІБЕН АКТОР ПОХИЛОГО ВІКУ (ПЕРЕВАГА НАДАЄТЬСЯ 70—80-РІЧНИМ), ЩОБ ВДАЛО ЗІГРАВ РОЛЬ ЙОГО ДІДУСЯ. ОПЛАТА ЗА ТАРИФАМИ СПІЛКИ»? Ой-ой. Ні за які хвиги-миги. Але який дорослий міг погодитися на таку шалену авантюру, та й для чого?

Ед Френч, він же Губошльоп, він же Ґубка Ед, просто не знав. А позаяк це не мало особливого значення, він загасив свій «черут» і пішов на семінар. Та все одно раз у раз думками вертався до нерозв’язаної загадки.

Наступного дня він поїхав на Ридж-лейн і мав там довгу бесіду з Віктором Боуденом. Вони обговорювали виноград, обговорювали малий бакалійний бізнес і те, як великі мережеві маркети душать малих підприємців, обговорювали ситуацію із заручниками в Ірані (того літа ситуацію із заручниками в Ірані обговорювали всі), обговорювали політичний клімат у південній Каліфорнії. Містер Боуден запропонував Еду келих вина. Ед залюбки погодився. Попри те, що на годиннику була десята сорок ранку, він відчував, що келих вина йому просто необхідний. Виявилося, що Віктор Боуден схожий на Пітера Вімзі, як кулемет — на дрючок. У мові не було й сліду того легкого акценту, який запам’ятався Еду, та й, до всього, з’ясувалося, що він доволі гладкий. А той чоловік, що видавав себе за Тодового діда, був худий, мов тріска.

Перед тим як піти, Ед йому сказав:

— Я був би вдячний, якби ви нічого не розповідали містерові та місіс Боуден. Я певен, цьому є чудове раціональне пояснення… та навіть якщо немає — що було, те загуло.

— Іноді, — мовив Боуден, підносячи келих із вином до сонця й милуючись його насиченою темною барвою, — минуле не хоче спочивати в мирі. Бо інакше навіщо б люди вивчали історію?

Ед стривожено всміхнувся й нічого не відповів.

— Але не турбуйтеся. Я ніколи не пхаю носа в Ричардові справи. А Тод — хороший хлопчина. Другий серед найкращих у своєму класі… він не може не бути хорошим. Правда ж?

— Щирісінька, — палко підтвердив Ед Френч. І попросив ще один келих вина.

23

Дюссандеру спалося неспокійно. Він лежав у шанцях поганих снів.

Вони мали от-от проломити огорожу. Їх були тисячі, а може, навіть мільйони. Вони вибігали з джунглів і кидалися на колючий дріт під напругою, і під натиском тіл він уже небезпечно вгинався. Подекуди дріт порвався й тривожно поскручувався на втоптаній землі плацу, плюючись синіми іскрами. А їм, здавалося, кінця-краю не буде, кінця-краю. Роммель казав, що фюрер лютує, і то була правда. Якби він сів і подумав (якби він взагалі коли-небудь думав), то могло б знайтися остаточне рішення для цієї проблеми. Їх були мільярди, вони заповнювали собою цілий Всесвіт. І всі вони гналися за ним.

— Старий. Прокидайся, старий. Дюссандер. Прокинься, старий, прокинься.

Спершу він подумав, що той голос — зі сну.

Говорив він німецькою. Мусив бути зі сну. І саме тому, звичайно, навіював такий жах. Якби Дюссандер міг прокинутися, то втік би від нього, тому він полинув угору…

Чоловік сидів біля ліжка на стільці, повернутому спинкою наперед, — справжній чоловік, із плоті й крові.

— Прокидайся, старий, — знову промовив відвідувач. Молодий, не більше від тридцяти років. Темні очі пильно вдивлялися з-за окулярів у простій сталевій оправі. Доволі довге, до комірця, каштанове волосся. І в стані сплутаної свідомості Дюссандеру здалося на мить, що то хлопець вирядився, щоб замаскуватись. Але то був не хлопець — у досить-таки старомодному синьому костюмі, занадто жаркому для каліфорнійського клімату. На вилозі піджака — маленька срібна шпилька. Срібло — метал, яким убивають вампірів і вовкулаків. Давидова зірка.

— Ви до мене звертаєтесь? — німецькою спитав Дюссандер.

— А до кого ж іще? Твого сусіда тут немає.

— Гейзеля? Так. Його вчора виписали, поїхав додому.

— Ти прокинувся?

— Авжеж. Але ви вочевидь мене з кимось плутаєте. Мене звати Артур Денкер. Може, ви не в ту палату зайшли.

— Моє прізвище Вайзкопф. А твоє — Дюссандер.