Чотири сезони - Стівен Кінг

Але хіба дідусь Тода Боудена не переїхав у Сан-Ремо? Авжеж. Того року Тод був одним із найкращих учнів дев’ятих класів. А тоді з доброго дива його оцінки покотилися під три чорти. Старий прийшов, розказав знайому історію про шлюбні проблеми батьків і переконав Еда ненадовго пустити ситуацію на самоплив і побачити, чи вона не вирівняється. На думку Еда, метод невтручання неефективний: якщо підлітку сказати «вигрібай або йди на дно», він зазвичай каменюкою йде на дно. Але той старий володів якоюсь мало не надприродною здатністю переконувати (напевно, свою роль відіграла зовнішня подібність до Вімзі), і Ед погодився дати Тоду шанс до наступного періоду провальних карток. І на диво, Тод вигріб. «Напевно, старий усю сімейку там пропісочив і роздав кілька чарівних копняків», — подумав Ед. Він схожий був на того, хто не лише здатен таке зробити, а ще дістати від цього певну збочену втіху. Аж ось, лише два дні тому, він побачив Тодове фото у газеті — хлопець потрапив у бейсбольну команду «Усіх зірок» Університету Південної Каліфорнії. Непросте то було діло, зважаючи на те, що навесні кожного року на це номінували понад п’ятсот хлопців. Ед підозрював, що дідове ім’я нізащо б не спливло в його пам’яті, якби він не побачив тієї фотографії.

Він з більшим ентузіазмом узявся гортати сторінки, провів пальцем униз по колонці дрібного шрифту і знайшов. БОУДЕН, ВІКТОР С. РИДЖ-ЛЕЙН, 403. Ед набрав номер і слухав гудки на тому боці дроту. Після декількох поспіль уже збирався повісити слухавку, коли озвався старечий голос.

— Алло?

— Алло, містере Боуден. Це Ед Френч. Із середньої школи Санта-Донате.

— Так? — Чемність у голосі, та й по всьому. І жодних ноток упізнавання. Ну що ж, людина на чотири роки постарішала (як і всі вони, зрештою!), тож не могло бути жодного сумніву, що з її пам’яті час від часу щось та й вислизало.

— Сер, ви пам’ятаєте мене?

— А повинен? — Це прозвучало обережно, й Ед усміхнувся. Старий забуває то те, то се, але не хоче, щоб про це хтось знав, якщо він може цьому зарадити. Його дід теж так поводився, коли став тугуватий на вухо.

— Я був психологом вашого онука Тода в середній школі Санта-Донате. Дзвоню, щоб вас привітати. Він, коли переходив у старші класи, трохи побуянив, але тепер один із найкращих — і учнів, і гравців у спорті. Ух!

— А, Тод! — Голос у старого одразу потеплішав. — Так, він чудово впорався, авжеж. Другий у класі! А дівчина, яка його випередила, слухала бізнес-курси. — Краплина презирства в голосі. — Син дзвонив, пропонував приїхати й забрати мене на Тодів випускний, але я тепер у візку сиджу. Торік у січні зламав стегно. Не хотів їхати у візку. Але будьте певні — я повісив у коридорі його фото з випускного! Батьки дуже Тодом пишаються. І я, звичайно, теж.

— Так. Здається, ми допомогли йому успішно здолати негаразди. — Кажучи це, Ед усміхався, однак та усмішка вийшла якоюсь збентеженою — голос у Тодового діда чомусь звучав не так, як раніше. Але, звісно, уже багато часу спливло.

— Негаразди? Які негаразди?

— Я про нашу тодішню розмову. Коли в Тода були проблеми з навчанням. Ще в дев’ятому класі.

— Я вас не розумію, — повільно промовив старий. — Я б ніколи й не подумав заступатися за Ричардового сина. Це накликало б неприємності… хо-хо, ви навіть не уявляєте, які великі неприємності це б спричинило. Юначе, ви помилилися.

— Але…

— Це якесь непорозуміння. Я думаю, ви сплутали нас з іншим учнем та іншим дідусем.

Ед сидів мов громом уражений. То був один із нечисленних випадків у його житті, коли він не знав, що сказати. Якщо хтось щось і поплутав, то, авжеж, його в цьому звинуватити аж ніяк не можна було.

— Що ж, — із нотками сумніву в голосі промовив Боуден. — Дякую за дзвінок, містере…

Нарешті Ед здобувся на голос.

— Містере Боуден, я зараз у вашому місті. На конференції. Для консультантів із навчання. Вона закінчується завтра, десь о десятій ранку, коли прочитають останню доповідь. Можу я підійти на… — Він знову звірився з телефонним довідником. — …на Ридж-лейн і забрати кілька хвилин вашого часу?

— Але навіщо?

— Мені просто цікаво. Це все давно в минулому. Але років із чотири тому Тод дуже з’їхав у навчанні. Оцінки були такі погані, що разом із його табелем я надіслав листа батькам і попросив когось із них — а в ідеалі обох — прийти до мене в кабінет. Але замість них прийшов його дідусь, дуже приємний чоловік, якого звали Віктор Боуден.

— Але я вам уже казав…

— Так, казали. Разом із тим. Я розмовляв з людиною, яка назвалася Тодовим дідусем. Тепер це вже, напевно, не має особливого значення, але як-то кажуть: бачу — вірю. Я не заберу у вас багато часу, лише кілька хвилин. Надовше я й сам не зможу лишатися, бо до вечері вже маю бути вдома.

— Чого-чого, а часу в мене повно, — з гіркотою в голосі промовив Боуден. — Я весь день удома. Приходьте, буду радий.

Подякувавши, Ед із ним попрощався і повісив слухавку. Він сидів на краю ліжка й задумливо роздивлявся телефонний апарат. А через кілька хвилин підвівся й витяг із кишені піджака, що висів на спинці стільця перед письмовим столом, пачку сигар «Філліс черутс». Потрібно було йти: за планом конференції наближався семінар, і якщо він не піде, його позначать як відсутнього. Прикуривши «черут» від фірмового сірника готелю «Холідей», він викинув обгорілий сірник у фірмову попільничку готелю «Холідей». Підійшов до вікна готелю «Холідей» і порожнім поглядом подивився на подвір’я готелю «Холідей».

«Тепер це вже не має значення», — сказав він Боудену. Але для нього це мало значення. Він не звик до того, щоб дітлахи годували його побрехеньками, тож ця несподівана новина його засмутила. У принципі, могло виявитися, що у старого маразм, але Віктор Боуден по телефону не здався йому схожим на людину, яка пускає слину в бороду. А ще голос — чорт забирай, він був не таким, як раніше.

Невже Тод Боуден його ошукав?

Цілком могло бути. Принаймні в теорії. Особливо якщо йшлося про такого розумаку, як Тод. Він міг ошукати кого