Чотири сезони - Стівен Кінг
Лідія гучно заголосила. І хоча Морисових дочок вона в житті не бачила, але піднесла мавпячу лапу високо догори та зажадала, щоб вони повернулися до життя. Світло в кімнаті згасло. І раптом знадвору долинули звуки — човгання ніг при непевній ході.
Морис стояв навкарачки в темряві, що зненацька запахла димом, і газом, і смертю. Навпомацки шукав лапу. Лишалося одне бажання. Якби він знайшов лапу, то побажав би, щоб цей кошмарний сон припинився. Позбавив би себе необхідності дивитися на дочок, худих, як опудала, з глибокими ранами-дірами замість очей, з порядковими номерами на благенькій плоті рук.
Гупання в двері, досконалий барабанний дріб ударів.
У тому кошмарі він шукав лапу ще несамовитіше, та безрезультатно. Здавалося, це тривало цілу вічність. А потім за спиною хряснули, відчиняючись, двері. «Ні, — подумав він, — я не дивитимусь. Я заплющу очі. Вирву їх із голови, якщо це буде необхідно, але не дивитимусь».
Але він таки подивився. Змушений був. Уві сні неначе велетенські руки вхопили його за голову й силоміць повернули.
У дверях стояли не його доньки. Там стояв Денкер. Набагато молодший Денкер, Денкер у нацистській уніформі СС і кашкеті з «блискавками», недбало заломленому набік. Ґудзики безжально сяяли, чоботи були натерті до вбивчого блиску.
У руках він стискав величезну каструлю з ягнячим рагу, і воно повільно булькотіло.
І Денкер-зі-сну зі своєю темною ґречною посмішкою сказав:
— Ви повинні сісти й розказати нам усе — як друг другові, добре? Ми чули, що дехто ховає золото. Потайки накопичує тютюн. Що Шнайбель не отруївся несвіжою їжею, а йому у вечерю підсипали товченого скла. Не ображайте нас, думаючи, що ми дурніші за вас, і не вдавайте, що вам нічого не відомо. Вам відомо ВСЕ. Тож розказуйте. Нічого не пропускаючи.
І в тій темряві, вдихаючи неймовірні пахощі рагу, що доводили до божевілля, він виклав їм усе. Шлунок, що раніше був маленьким сірим камінцем, перетворився на гаркучого тигра. Слова безсило лилися з його губ. Вони вивергалися з нього безглуздою проповіддю божевільного, у якій змішалися воєдино правда й брехня.
Бродін під мошонкою ховає обручку своєї матері, липкою стрічкою приклеїв!
(«ви повинні сісти»)
Ласло та Герман Дорськи говорили про те, щоб зненацька напасти на сторожову вежу номер три!
(«і все нам розказати!»)
У чоловіка Ракел Танненбаум є тютюн, він дав наглядачеві, який приходив по Цайкерта, того, якого прозивають Козоїдом, бо він вічно длубається в носі, а потім тягне пальці до рота, Танненбаум дав Козоїду трохи тютюну, щоб він не забирав у його жінки намиста з перлів.
(«ой, це якесь безглуздя, думаю, ви поплутали дві різні історії, але нічого, все нормально, хай ви краще поплутаєте дві історії, ніж одну повністю пропустите, ви не повинні НІЧОГО пропускати!»)
Є один, назвав ім’я свого покійного сина, щоб подвійну порцію отримувати!
(«скажіть, як його звати»)
Я не знаю, але можу його вам показати, будь ласка, так, я покажу його вам, покажу я, покажу я, покажу я…
(«розказуйте все, що знаєте»)
покажу я, покажу я, покажу я, покажу я, покажу я, покажу я, покажу я
І так, поки він не виплив у свідомість із криком, що вогнем пік у горлі.
Не в змозі втамувати дрож, він глянув на обриси сплячого в сусідньому ліжку. І втупився в зморшкувате провалля рота. Старий тигр без зубів. Старезний лютий бродячий слон, у якого один бивень випав, а другий хитався в лунці. Маразматичний монстр.
— О Господи, — прошепотів Морис Гайзель писклявим і слабким голоском, якого не почув би ніхто, крім нього самого. Сльози потекли по щоках і далі до вух. — О Господи, той, хто замордував мою дружину й доньок, спить зі мною в одній палаті, Боже мій, Боже милий, Боже, він зараз зі мною, тут, у цій палаті.
Сльози потекли ще стрімкіше — сльози люті й жаху, гарячі, пекучі.
Він тремтів і чекав світанку, а той усе барився й не приходив ще цілу вічність.
21
Наступного дня, у понеділок, Тод прокинувся о шостій ранку і, коли в кухню зайшов його батько, досі в банному халаті з вензелем і капцях, апатично копирсався виделкою в розбовтаній яєчні.
— Дбранку, — буркнув тато до Тода, проходячи до холодильника, щоб витягти звідти апельсиновий сік.
Тод буркнув у відповідь, не підводячи очей від книжки, однієї з циклу про вісімдесят сьомий поліцейський відділок[110]. Йому пощастило влаштуватися на літню роботу в компанії з Сосаліто[111], що займалася озелененням. Їздити аж туди щодня було б важкувато, навіть якби хтось із батьків мав охоту позичити йому
