Чотири сезони - Стівен Кінг
Лідія подзвонила майже рівно о пів на сьому. Їй зателефонував доктор Кемельман і, базуючись на доповіді свого інтерна, висловив обережний оптимізм. Лідія обережно зраділа. Вона клялася, що прийде наступного дня, навіть якщо це її вб’є. Морис сказав їй, що любить. Того вечора він любив усіх: Лідію, доктора Тимпнела з його газонокосарською стрижкою, містера Денкера, навіть молоденьку дівчину, яка саме завозила в палату таці з вечерею, коли Морис поклав слухавку.
На вечерю в них були гамбургери, товчена картопля, салат із моркви й горошку та морозиво в креманках на десерт. «Смугаста цукерка», що її подавала, звалася Феліс і була сором’язливою білявкою років двадцяти. Вона мала власну добру новину — її хлопець влаштувався на роботу програмістом в IBM й офіційно запропонував їй одружитися.
Містер Денкер, із притаманним йому особливим аристократичним шармом, до якого були небайдужі всі молоді панянки, продемонстрував величезну втіху.
— Справді? Як чудово! Ви повинні сісти й усе-усе нам розказати. Розповідайте все. Нічого не пропускаючи.
Феліс спаленіла, і всміхнулася, і сказала, що вона не може.
— У нас ще решта крила B без вечері, а після того — крило С. І погляньте — уже пів на сьому!
— Тоді завтра ввечері, обов’язково. Відмовок не приймаємо — правда, містере Гейзель?
— Так, правда, — пробурмотів Морис, але подумки перебував дуже далеко, за мільйон миль звідти.
(ви повинні сісти й усе-усе нам розказати)
Слова, вимовлені тим самим тоном дружнього кепкування. Колись він уже їх чув, у цьому жодних сумнівів бути не могло. Але чи їх Денкер вимовляв? Чи він?
(розкажіть нам усе)
Голос людини з вишуканими манерами. Культурної людини. Але в голосі — погроза. Сталева рука в оксамитовій рукавичці. Так.
Де?
(розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте.)
(?Патин?)
Морис Гейзель подивився на свою вечерю. Містер Денкер з апетитом заходився коло їжі. Зустріч із Феліс, очевидячки, підняла йому настрій — так само бувало, коли до нього приходив білявий хлопчина.
— Хороша дівчина, — сказав Денкер із повним ротом, набитим морквою та горошком.
— А, так…
(ви повинні сісти)
— Ви про Феліс. Вона
(і все нам розказати)
дуже мила.
(розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте.)
Він опустив погляд на свою вечерю, раптово пригадавши, як це — бути в концтаборі не новачком. Попервах ти ладен убити за шматочок м’яса, байдуже, який там він зачервивлений чи гнилий, аж позеленів уже. Але через деякий час той дикий голод вщухав, і шлунок залягав усередині маленьким сірим камінчиком. І тобі здавалося, що вже більше ніколи в житті ти не відчуватимеш голоду.
Поки хтось не показував тобі їжу.
(«друже, розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте. Ви повинні сісти й УУСССЕ нам розказати».)
Головною стравою на Морисовій таці був гамбургер. І чому він зненацька навіяв думку про ягнятину? Не про баранину, не про відбивні (баранина часто бувала жилавою, а відбивні — жорсткими, і людину, чиї зуби повигнивали до старих пеньків, баранина й відбивні не надто вабили). Ні, про що він подумав, то це про апетитне ягняче рагу, соковите, у підливці, з купою овочів. М’якеньких смачнючих овочів. Але навіщо думати про ягняче рагу? Навіщо, якщо не…
Бахнули відчинені навстіж двері. Лідія, із рожевими від усмішки щоками. Під пахвою в неї був алюмінієвий костур, і дибала вона, як друзяка маршала Диллона Честер.
— Морисе? — картаво мовила вона. Слід у слід за нею ступала, так само тремко радіючи, їхня сусідка Емма Роґан.
Від несподіванки містер Денкер упустив виделку. Тихо вилаявся собі під носа й, поморщившись, підняв її з підлоги.
— Чи ж це не ДИВО? — мало не дзявкала від хвилювання Лідія. — Я подзвонила Еммі й спитала в неї, чи не піти нам сьогодні замість завтра, костур я вже наготувала і сказала: «Ем, якщо я не зможу розділити ці муки з Морисом, що я за дружина йому буду?» Оце так я і сказала, точнісінько такими словами, правда ж, Еммо?
Емма Роґан (можливо, згадавши, що це їхній Коллі, принаймні частково, був винуватцем халепи) енергійно закивала.
— Тож я подзвонила в лікарню, — скидаючи з пліч пальто і вмощуючись зручненько на тривалі відвідини, сказала Лідія, — і тут сказали, що час для відвідування вже минув, але в моєму випадку можуть зробити виняток, тільки аби ми надовго не лишалися, щоб не потурбували містера Денкера. Містере Денкер, ми ж вас не турбуємо, правда?
— Ні, мила пані, — покірно сказав містер Денкер.
— Еммо, сідай, бери стільця в містера Денкера, однаково він ним не користується. Так, Морисе, облиш уже те морозиво, ти весь обляпався, ну як немовля, їй-богу. Але нічого, зараз ми швиденько все зробимо. Я тебе погодую. Усі-пусі, мацюпусій. Ширше ротик відкривай… і гарненько все ковтай… ну ж бо, шлунок, харч приймай! … Ні, нічого не кажи, матуся знає, як краще. Ні, Еммо, ти подивися на нього, у нього вже майже все волоссячко повилазило, але я не дивуюся, ну бо що ж, як він не зможе більше ніколи ходити. Це Божа ласка. А казала я йому: та драбина хилитається. Казала: «Морисе, кажу, ану злазь звідти, поки…»
Вона годувала його морозивом і патякала так ще цілу годину, а коли пішла, демонстративно припадаючи на костур (під другу руку її підтримувала Емма), думки про ягняче рагу й голоси, що відлунювали крізь роки, вже віддалилися на задній план свідомості Мориса Гейзеля. Він був виснажений. Сказати, що в нього був важкий день, означало нічого не сказати. Морис заснув міцним сном.
А прокинувся десь між третьою та четвертою ранку, з німим криком за щільно зімкненими устами.
Тепер він знав. Точно знав, де й коли саме познайомився з чоловіком, що лежав у сусідньому ліжку. От тільки тоді його прізвище було не Денкер. О ні, зовсім ні.
Він прокинувся від найгіршого кошмару у своєму житті. Хтось подарував їм з Лідією мавпячу лапу, і вони зажадали грошей. А потім разом із ними в кімнаті якось опинився хлопець — службовець «Вестерн юніон» в уніформі «гітлерюґенд». Він простягнув Морису телеграму, у якій було написано:
СУМОМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ ОБИДВІ
