Чотири сезони - Стівен Кінг

Дюссандер через силу зіп’явся на лікоть.

— Якщо вже так, то навіщо мені якийсь там папірець? Якби мені цього хотілося, я міг би зруйнувати твоє життя з лікарняного ліжка. Міг би зловити першого-ліпшого лікаря, що пробігав повз палату, і вилити йому душу. Вони всі євреї, усі б зрозуміли, хто я такий чи принаймні ким я був. Але навіщо це мені? Ти хороший учень. Попереду в тебе чудове життя й чудова кар’єра… звісно, якщо будеш обачний із тими своїми люмпенами.

Тодове обличчя закам’яніло.

— Я тобі не казав…

— Так. Ти ніколи про них не чув, не торкався й волосини на їхніх коростявих завошивлених головах, файно, чудово, прекрасно. Я більш і словом про це не прохоплюся. Скажи одне, хлопче: навіщо мені брехати? Ти кажеш, ми квити. Але я тобі скажу так: квити ми будемо тоді, коли зможемо один одному довіряти.

І тепер, сидячи за сухим поваленим деревом на схилі, що збігав униз до швидкісної автотраси, та дивлячись на річку анонімних вогнів, що зникали, як повільні трасуючі кулі, залишаючи по собі нескінченний слід, він чудово розумів, чого боїться.

Дюссандер, що говорив про довіру. Ось що навіяло на нього страх.

Думка про те, що Дюссандер може виношувати глибоко всередині маленький, проте досконалий вогник ненависті… це також його страшило.

Ненависть до Тода Боудена, молодого, незморшкуватого, з правильними рисами. Тода Боудена, здібного учня з блискучими життєвими перспективами, що світили йому попереду.

Але найстрашнішим було те, що Дюссандер відмовлявся називати його на ім’я.

Тод. Що такого важкого в цьому було, навіть для старого фріца, у чиєму роті майже не лишилося своїх зубів? Тод. Один склад. Вимовляється легко. Торкніться верхом язика піднебіння, трохи розсуньте зуби, потім опустіть язик, і по всьому. Та все ж Дюссандер незмінно звертався до нього «хлопче». Лише так. Презирливо. Анонімно. Так, це саме те слово — анонімно. Анонімно, як серійний номер у концентраційному таборі.

Можливо, Дюссандер сказав йому правду. Ні, не просто «можливо» — вірогідно. Однак залишалися ці страхи… і найгірший з-поміж них — відмова Дюссандера звати його на ім’я.

А коренем усього була його власна неспроможність прийняти тверде остаточне рішення. А коренем усього була печальна істина: за ті чотири роки, що Тод відвідував Дюссандера, він так і не дізнався, що в старого діється під черепушкою. Може, зрештою, не такий уже він і здібний учень.

Машини, машини, машини. Пальці свербіли від бажання відчути під собою гвинтівку. Скількох він міг би покласти? Трьох? Шістьох? Рівно чортову дюжину? І скільки миль до Вавилона[107]?

Він неспокійно, тривожно заворушився.

Остаточно дізнатися правду можна буде лише після смерті Дюссандера, думав він. Протягом наступних п’яти років, а може, навіть раніше. Від трьох до п’яти… як термін ув’язнення. Тоде Боуден, вас засуджено на термін від трьох до п’яти років за зв’язок зі знаним воєнним злочинцем. Від трьох до п’яти років нічних кошмарів і холодного поту.

Рано чи пізно Дюссандер помре своєю смертю. І тоді почнеться очікування. Шлунок зав’язуватиметься у вузол щоразу, як дзеленчатиме телефон чи дверний дзвоник.

Тод не був певен, що зможе це витримати.

Пальці свербіли від нетерплячки зімкнутися на гвинтівці, тож Тод стиснув їх у кулаки й обома кулаками зацідив собі в пах. Дикий біль поглинув черево, і Тод звивистим клубком звалився на землю, у мовчазному крику широко розтуливши губи. Біль був страшний, однак він зробив своє: розігнав нескінченний парад думок, що марширували строєм у голові.

Принаймні ненадовго.

20

Для Мориса Гейзеля та неділя стала днем див.

Його улюблена бейсбольна команда, «Атланта брейвз», розгромила великих і могутніх «Цинциннаті редз» у двох матчах поспіль за один день із рахунком сім — один і вісім — нуль. Пафосна Лідія, що вічно хизувалася своїм умінням подбати про себе й обожнювала талдичити: «Унція запобігання варта фунту лікування», — послизнулася на мокрій підлозі в кухні своєї подружки Дженет і розтягнула собі м’язи стегна. Тепер вона лежала вдома, у ліжку. Нічого серйозного, ніскілечки, і слава Богу (якому Богу?), але це означало, що вона не зможе навідувати його щонайменше два дні, а може, навіть цілих чотири.

Чотири дні без Лідії! Чотири дні йому не доведеться слухати про те, як вона попереджала його: драбина хитається, та й до всього він надто високо виліз. Чотири дні не муситиме слухати, як вона йому розказує, що вона завжди казала: вони ще наплачуться з тим роґанівським псиськом, яке ганяється за їхнім Любчиком. Чотири дні без Лідії та її запитань про те, чи радий він, що вона колись діймала його — відправ та відправ ту заяву на страховку, бо якби вона не наполягла, вони б уже останню сорочку з себе знімали, щоб розплатитися. Чотири дні не слухати, як Лідія дзижчить про те, що багато людей із паралізованими ногами чудово живуть нормальним життям — ну, майже нормальним. Та в кожному музеї й галереї міста поряд зі сходами є пандуси, і навіть спеціальні автобуси ходять. Після цього спостереження Лідія зазвичай відважно всміхалася, а потім знову неминуче лилися сльози.

Морис задоволено пірнув у пізньополуденний сон.

Прокинувся він уже о пів на шосту вечора. Його сусід по палаті спав. Морис ще й досі не визначив, хто такий той Денкер, але однаково відчував, що колись у минулому вони були знайомі. Раз чи два він починав розпитувати Денкера про його життя, та потім щось його стримало. І саме це заважало йому вести з ним якісь серйозніші розмови, крім банальних про погоду, останній землетрус, наступний землетрус, і так, у «Телепрограмі» написали, що Майрон Флорен[108] цього тижня знову буде особливим гостем у шоу Велка.

Морис переконував себе, що стримується, бо це дає йому поживу поворушити звивинами, а коли ти від плечей до стегон закутий у гіпс, ігри розуму як ніколи доречні. Якщо в тебе під черепною коробкою триває якесь інтелектуальне змагання, тобі не треба так багато часу проводити в роздумах про те, як воно буде: до кінця життя сцяти через катетер.

Якби він без сорому якось спитав у Денкера, хто він такий, розумовій грі, найпевніше, настав би швидкий і незадовільний кінець. Вони б прошерстили своє минуле на предмет якогось спільного досвіду — подорож поїздом, плавання на судні, може, навіть табір. Денкер міг сидіти в Патині. Німецьких євреїв там було повно.

З іншого ж боку, одна