Чотири сезони - Стівен Кінг
Коли всі предмети перед очима знову набули різкості, виявилося, що він усе ще лежить половиною тіла на бетонній доріжці, серед цвяхів і скоб. Лідія вклякла над ним і плакала. Сусід Роґан теж був поряд, з лицем блідим, мов саван.
— А я ж казала! — белькотіла Лідія. — Я ж казала, злазь! І що тепер? Подивися, що ти наробив!
Морис зрозумів, що дивитися не має ні найменшого бажання. Його тулуб посередині оперізувала смуга задушливого пульсуючого болю, і це було погано, але було й ще щось значно гірше: нижче поясу болю він не відчував нічого — зовсім нічого.
— Пізніше голоситимеш, — хрипко промовив він. — Лікаря викликай.
— Я викличу, — сказав Роґан і побіг у свій будинок.
— Лідіє. — Морис облизнув губи.
— Що? Морисе, що? — Вона схилилася над ним, і на щоку йому ляпнула сльоза. Напевно, то було зворушливо, однак від цього він сіпнувся, а сіпання тільки посилило біль.
— Лідіє, у мене знову мігрень.
— Ой, бідолашка! Бідося Морис! Але я ж казала тобі…
— У мене голова болить, бо собака того поца Роґана всю ніч гавкав і не давав мені спати. А сьогодні той собака погнався за моїм котом і перекинув мою драбину, і тепер, мені здається, у мене хребет зламаний.
Лідія заверещала, і від цього звуку Морису все завібрувало в голові.
— Лідіє. — Він знову облизнув губи.
— Що, любий?
— Я вже багато років це підозрював. А тепер я впевнений.
— Бідний мій Морис! У чому ти впевнений?
— Бога немає, — сказав Морис і знепритомнів.
Його відвезли в Санта-Донате, а там лікар сказав йому (в інші дні приблизно о цій самій порі він би вже сидів на кухні та через силу жував нікудишню Лідіїну вечерю), що він більше ніколи в житті не ходитиме. На той час усе його тіло вже закували в гіпс. Узяли кров і сечу на аналізи. Доктор Кеннелман зазирнув йому в очі й постукав по колінах гумовим молоточком, але у відповідь на удари жодна нога рефлекторно не сіпнулася. І на кожному повороті стирчала Лідія, сльози струменіли з її очей, хусточки змокали одна за одною. Лідія, котра з превеликою втіхою вийшла б заміж за біблійного Йова, нікуди не ходила без солідного запасу мереживних ганчірок для шмарклів, просто на той випадок, якщо випаде нагода лити сльози струмками й довго-предовго хлюпати носом. Вона подзвонила своїй матері, і та обіцяла скоро прибути («Це добре, Лідіє» — хоча на світі не було людини, огиднішої для Мориса за Лідіїну матір). Вона зателефонувала ребе («Це добре, Лідіє» — хоча Морис ось уже п’ять років не потикав носа в синагогу і навіть не знав, як того ребе звуть). Вона подзвонила навіть його босу, і той, хоч і не міг найближчим часом приїхати, але передавав своє найщиріше співчуття («Це добре, Лідіє» — хоча, якщо для нього й існувала людина, яка приблизно дорівнювала Лідіїній матері за огидністю, то це той жувальник сигар, той поц Френк Гескел). Урешті-решт Морису дали валіум і забрали Лідію. Зовсім скоро по тому Морис просто кудись поплив — не стало ні турбот, ні мігрені, нічого. І промайнула остання думка: заради цих маленьких синіх пігулок можна б іще раз вилізти на драбину й поламати собі хребет.
Коли він прокинувся (чи ліпше сказати — прийшов до тями), за вікном ще тільки народжувався світанок, і в усій лікарні стояла мертва тиша. У душі Морис відчував безмежний спокій… замалим не безжурність. Йому нічого не боліло: тіло здавалося сповитим бинтами й невагомим. Навколо ліжка стояло якесь хитре причандалля, зовні схоже на клітку для білки, — зі штангами з нержавійки, розтяжками й підйомниками. Його ноги утримували кабелі, присобачені до цього снаряда. А спину наче підтримувало у вигнутому стані щось ізнизу, але зрозуміти, що там, було годі — зазирнути під себе він не міг.
«Бува й гірше, — подумав він. — У всьому світі людям бува набагато гірше. В Ізраїлі оно палестинці підривають автобуси з фермерами, які скоїли політичний злочин — поїхали в місто кіно подивитися. Ізраїльтяни борються з цією несправедливістю, скидаючи бомби на палестинців і вкупі з терористами… якщо вони там є… убиваючи дітей. У людей бувають і більші нещастя, ніж у мене… я не скажу, що оце у мене щастя, навіть близько ні, але іншим буває гірше».
Він із зусиллям підняв руку (десь у тілі угніздився біль, але дуже слабкий) і стиснув пальці перед очима у кволий кулак. Ну от. З кистями рук усе гаразд. І вище теж. А те, що він нічого не відчуває нижче пояса… то й що з того? У всьому світі повно людей, паралізованих нижче шиї. Є люди з проказою. Ті, хто вмирає від сифілісу. А якраз у цей момент десь у світі люди піднімаються трапом на літак, якому судилося розбитися. Так, це нещастя, але на світі є й гірші неприємності.
А колись давніше у світі були набагато гірші неприємності.
Він підніс ліву руку. Вона наче плавала перед очима в повітрі, відокремлена од тіла, — стареча рука з млявими вже м’язами. Він лежав у лікарняній сорочці, але з короткими рукавами, тож було добре видно номер на передпліччі, витатуюваний синім чорнилом, що вже майже стерлося. A499965214. Гірші неприємності, так, гірші, ніж звалитися з розсувної драбини в передмісті, зламати собі хребет, потрапити в чисту стерильну міську лікарню й отримати валіум, який гарантовано забере всі твої турботи й віднесе їх кудись у бульбашці.
Були ще душові — от вони були гірші. Гезер, його перша дружина, померла в одній з їхніх бридких душових. Були траншеї — майбутні могили. Він заплющував очі, і перед внутрішнім зором одразу зринали люди, вишикувані вздовж роззявленої пащеки траншеї, чув залп пострілів із гвинтівок, досі пам’ятав, як вони гепалися спинами об землю, як недолугі ляльки. Були ще крематорії — вони
