Чотири сезони - Стівен Кінг

— Ну… якщо так на це подивитися… — Серце в Тода калатало зі швидкістю сто двадцять ударів на хвилину, але вираз обличчя залишався спокійним, майже безтурботним. Чи ж не знав він увесь цей час, що цей вечір колись та й настане? Так, звісно, знав.

— Скажи батькам, що я отримав листа, — сказав Дюссандер. — Важливого листа. Ти розумієш?

— Так, добре.

— От і побачимо, хлопче. Побачимо, з якого тіста ти зліплений.

— Авжеж, — кивнув Тод. Зненацька він збагнув, що мати уважно дивиться на нього, а не в телевізор, і вичавив із себе силувану посмішку. — Бувайте.

Дюссандер ще щось казав, але Тод уже повісив слухавку.

— Я ненадовго підскочу до містера Денкера, — сказав він, звертаючись до обох батьків, але дивився на матір. Той вираз легкої тривоги досі не стерся з її обличчя. — Вам у магазині нічого не треба купити?

— Мені — щітки, щоб чистити люльку, а твоїй матері — грамів п’ятсот ощадливості, — сказав Дік.

— Дуже смішно, — покосилася на нього Моніка. — Тоде, а з містером Денкером…

— Що, на Бога, ти брала у «Філдинґзі»? — перебив Дік.

— Декоративну поличку в гардеробну. Я тобі казала. Тоде, з містером Денкером усе гаразд, правда? У нього був якийсь дивний голос.

— На світі справді існують такі штуки, як декоративна поличка? Я думав, їх вигадали ті прицуцуваті дами, що пишуть британські детективи, щоб у них завжди було напохваті місце, де вбивця може знайти тупий предмет.

— Діку, ти даси мені слово вставити?

— Авжеж. Не соромся. У гардеробну?

— Думаю, він у порядку. — Тод натягнув шкіряну куртку й застібнув її на змійку. — Просто розхвилювався. Йому прийшов лист від племінника з Гамбурга чи Дюссельдорфа, чи ще звідкись. Він уже багато років не отримував звісток від своїх, а тут цілий лист, а в нього очі не бачать, не може прочитати.

— Оце западло, — погодився Дік. — Іди, Тоде. Їдь до старого, поможи йому, хай заспокоїться.

— Я думала, йому вже хтось читає, — сказала Моніка. — Інший хлопчик.

— Так. — Зненацька Тод відчув, що ненавидить свою матір, ненавидить той напівсформований здогад, який плавав у її очах. — Може, його вдома не було чи не зміг прийти так пізно.

— А. Що ж… іди. Але будь обережний.

— Добре. Тобі нічого не треба купити в магазині?

— Ні. Як твоя підготовка до фінальної контрольної з інтегралів?

— Із тригонометрії, — виправив Тод. — Та нормально. Уже видно кінець. — То була доволі велика брехня.

— Хочеш узяти «порше»? — поцікавився Дік.

— Ні, я на велику. — Йому потрібно було зайвих п’ять хвилин, щоб зібратися з думками й опанувати емоції. Хоча б спробувати, принаймні. А в теперішньому стані він запросто міг в’їхати на «порше» в стовп.

— Пов’яжи на коліно сигнальну стрічку, — проінструктувала Моніка. — І передай від нас привіт містерові Денкеру.

— Добре.

В очах у матері він досі бачив сумнів, але вже менш виразний. Він послав їй цілунок і пішов у гараж, де стояв його ровер — уже не «швін», а німецький, призначений для перегонів. Серце досі стрибало в грудях, а ще він відчував дике бажання взяти гвинтівку, піти в будинок і застрелити обох своїх батьків, а потім поїхати на схил, що виходив на автостраду. І не буде більше жодних переживань через Дюссандера. Ні кошмарів, ні бомжів. Він стрілятиме, і стрілятиме, і стрілятиме, і тільки одну кулю залишить наостанок.

Та потім до нього повернувся здоровий глузд, і він попрямував на велосипеді до будинку Дюссандера. Світлова стрічка над коліном описувала кола — вгору, вниз, довге біляве волосся на лобі розвіював вітер.

— Господи Ісусе! — мало не заверещав Тод.

Він стояв у дверях кухні. Дюссандер навалився на стіл, спираючись на лікті, між ними стояла склянка. На лобі бубнявіли великі краплини поту. Але дивився Тод не на Дюссандера. А на кров. Кров, здавалося, була всюди — калюжі на столі, на порожньому кухонному стільці, на підлозі.

— Де в тебе кров тече? — заволав Тод, примусивши нарешті свої паралізовані жахом ноги знову рухатись. Йому здавалося, що в проході він простояв щонайменше тисячу років. «Це кінець, — думав він. — Повний кінець усьому. Бейбі, кулька мандрує за небокрай, усе вище й вище летить нехай, усе, Тут-Тут-Тутсі, прощавай». Та однаково він стерігся, щоб не вступити ненароком у кров. — Ти ж казав, у тебе галімий серцевий напад!

— Це не моя кров, — промимрив Дюссандер.

— Що? — Тод зупинився. — Що ти сказав?

— Спустися в підвал. Там побачиш, що треба зробити.

— Що тут за чортівня відбувається? — спитав Тод. І зненацька йому сяйнула страхітлива думка.

— Хлопче, не марнуй нашого часу. Я думаю, ти не надто здивуєшся, коли побачиш те, що чекає тебе внизу. Я думаю, у тебе вже є досвід у таких справах, як та, що в мене в підвалі. Власний досвід.

Тод ще трохи подивився на нього, не вірячи власним вухам, а тоді підстрибом, долаючи по дві сходинки за раз, скотився в підвал. На перший погляд у хисткому жовтому світінні здалося, що Дюссандер скинув у підвал мішок зі сміттям. Аж тоді він побачив ноги, що стирчали, і брудні руки, що витяглися по боках під затягнутим паском.

— Господи Ісусе, — повторив Тод, але цього разу ці слова не мали жодної сили — вони випливли назовні тонким шепотом, наче пересипалися кістки скелета.

Він притис тильний бік правої долоні до рота. Губи були сухі, мов наждачний папір. На мить заплющив очі… а коли знову їх розплющив, то нарешті відчув, що панує над собою.

І взявся до справи.

Тод побачив держак лопати, що стирчав із неглибокої ями, і миттю збагнув, що саме робив Дюссандер, коли в нього забарахлив мотор. Ще кілька секунд — і відчув усю повноту підвального смороду, гидкого, як гнилі помідори. Він і раніше чув його нюхом, але нагорі той був набагато слабший… а до того ж за останні кілька років він не так часто тут бував. А тепер до нього дійшло нарешті, чим то смерділо, і довелося кілька секунд змагатися з бажанням блювонути. Він затиснув носа й рот