Чотири сезони - Стівен Кінг
Дюссандер ухопив бомжа за волосся й смикнув угору. Мов не тримаючись більше на кістках, голова легко злетіла догори, і вже наступної миті бомж відхилився назад, наче людина, якій перед стрижкою мали помити голову. Дюссандер натягнув йому на голову пакет, смикнув до плечей, потім ще нижче — до ліктів. На цьому довжина пакета скінчилася. Він розстебнув ремінь свого пізнього гостя й витяг його з розшарпаних петель. Потім огорнув цим паском пакет для сміття на два-три дюйми вище ліктів і міцно затягнув. Шурхотів поліетилен. Дюссандер заходився мугикати собі під носа «Лілі Марлен».
Бомжеві ноги були взуті в потерті брудні замшеві черевики «Хаш Паппіз». Вони кволо роз’їжджалися клином на підлозі, коли Дюссандер, ухопивши труп за пояс, потягнув його до дверей підвалу. З мішка вивалилося щось біле й постукотіло по підлозі. Верхня бомжівська щелепа, побачив Дюссандер. Підібрав її й запхав господарю в передню кишеню.
Він поклав труп головою донизу у дверях підвалу (голова тепер звисала на рівні другої сходинки). Потім переліз через нього й тричі добряче напіддав ногою. Після перших двох копняків тіло трохи зрушило з місця, а вже на третьому м’яко ковзнуло вниз сходами. Десь на половині сходів ноги перелетіли через голову, і труп акробатично беркицьнувся. Та з відчутним гупотом гепнувся животом об утрамбовану землю підвалу. Один черевик злетів, і Дюссандер подумки зробив зарубку, що треба буде його підібрати.
Він спустився сходами, обігнув труп і підійшов до лавки з інструментами. Ліворуч від лавки, притулені до стіни, охайною шеренгою стояли лопата, граблі й сапка. Дюссандер вибрав лопату. Трохи попрацювати фізично піде на користь старій людині. Трохи вправ — і ти знову чуєшся молодим.
Пахло тут унизу не дуже добре, але це його не надто турбувало. Раз на місяць він білив стіни вапном (а після того, як ухандохував одного зі своїх підопічних, то й раз на три дні), а в теплу безвітряну погоду запускав нагорі вентилятор, щоб не просмердівся весь будинок. Йозеф Крамер[97] на його пам’яті любив повторювати, що мертві розмовляють, проте їхні слова ми чуємо носом.
Вибравши місце в північному кутку підвалу, Дюссандер узявся до праці. Розміри могили були два з половиною на шість футів. Він уже докопав до глибини двох футів, половини необхідного, коли в груди пострілом з дробовика вдарив перший паралізуючий біль. Він випростався, очі спалахнули й широко розкрилися. Біль покотився вниз рукою… неймовірний біль, немовби якась невидима рука зібрала в жмут усі кровоносні судини руки й тепер тягнула за них. Він побачив, як падає вбік лопата, і відчув, як підкошуються коліна. На одну страхітливу мить навіть здалося, що він звалиться в могилу сам.
Якимось дивом йому вдалося поточитися на три кроки назад і гепнутися на лавку. На обличчі застигла маска тупого подиву — він буквально її відчував. Напевно, тієї миті він був дуже схожий на комедійного актора з німого кіно, коли той вгатився лицем в обертові двері чи вступив у коров’ячий кизяк. Він опустив голову до розставлених колін і хапав ротом повітря.
Повільно проповзло чверть години. Біль трохи вщухав, та все ж йому здавалося, що встати він не зможе. Усі «принади» літнього віку, що досі обходили його стороною, навалилися воднораз, і він зрозумів усе про старість. Страшно було так, що він ладен був заскімлити від жаху. У тому вологому смердючому підвалі повз нього, ледь зачепивши, пройшла смерть. Торкнула Дюссандера краєм балахона та могла будь-якої миті повернутися. Але він тут не вмре. Докладе всіх зусиль, щоб не вмерти.
Він підвівся, тримаючи руки схрещеними на грудях, наче хотів захистити крихкий механізм від розпаду. Хитаючись, перетнув відкритий простір між лавою та сходами. Лівою ногою перечепився через простягнуту ногу покійника і, тихо скрикнувши, упав на коліна. У грудях тьмяно спалахнув біль. Він ковзнув поглядом по сходах. Круті, круті сходи. Дванадцять сходинок. Квадрат світла нагорі глузував з нього своєю віддаленістю.
— Ein, — мовив Курт Дюссандер і рішуче підтягнувся на першу сходинку. — Zwei. Drei.Vier[98].
Двадцять хвилин знадобилося йому, щоб дістатися лінолеумної підлоги кухні. Двічі на сходах біль загрожував повернутися, й обидва рази Дюссандер, заплющивши очі, чекав, що станеться, чудово усвідомлюючи: ще один такий страшний напад, як там, унизу, і він, швидше за все, помре. Обидва рази біль потроху знову відступав.
Він проповз по підлозі кухні до столу, уникаючи калюж і струмків крові, що вже почали зсідатися. Дістав пляшку «Прадавньої доби», ковтнув і заплющив очі. Те відчуття скутості в грудях наче трохи відпустило. Біль ще на дещицю ослаб. Ще через п’ять хвилин Дюссандер став неквапом пробиратися вперед коридором. Телефон стояв на низенькому столику посередині.
Було чверть по дев’ятій, коли в будинку Боуденів задзеленчав телефон. Тод сидів, підібравши ноги по-турецькому, на канапі, і переглядав свої нотатки до останньої контрольної з тригонометрії. Тригонометрія його добивала, а втім, як і вся математика. Так завжди було й, напевно, буде. Батько сидів навпроти, гортав корінці у чековій книжці з портативним калькулятором на колінах і виразом легкого нерозуміння на обличчі. Моніка, найближча до телефону, дивилася кіно про Джеймса Бонда, яке Тод два вечори тому записав на магнітофон з каналу Ейч-бі-сі.
— Алло? — Вона послухала. На її обличчя набігла хмарка, і вона передала слухавку Тоду. — Це містер Денкер. Він чимось схвильований. Чи засмучений.
Тодове серце стрибнуло до горла, однак вираз обличчя лишився незворушним.
— Справді? — Він підійшов до телефону й узяв у неї з рук слухавку. — Вітаю, містере Денкер.
Голос Дюссандера звучав хрипко і різко.
— Хлопче, негайно приїзди. У мене щойно був серцевий напад. Здається, тяжкий.
— Ого, — тільки й мовив Тод, силкуючись зібратися з думками, що розбігалися, не зважати на страх, що темним громаддям уже випирав зі свідомості. — Так, це цікаво, але вже так пізно, а я вчуся…
— Я розумію, що ти не можеш розмовляти, — хрипко промовив чи радше прогавкав Дюссандер. — Але слухати можеш. Я не можу викликати «швидку» чи подзвонити в службу порятунку… принаймні поки що. У мене тут
