Чотири сезони - Стівен Кінг

зачиняючись на своїй сталевій рейці. І ворота, й огорожа, що оточувала табір, були під напругою. Його худющі голі переслідувачі хвиля за хвилею кидалися на огорожу. Дюссандер посміявся з них і з бундючним виглядом став походжати туди й назад: груди випнуті, кашкет заломлений під кутом, саме таким, як треба. Чорне повітря виповнювалося пронизливо-винним запахом горілої плоті, і він прокинувся у Південній Каліфорнії з думкою про вирізьблені геловінські гарбузи та ніч, коли вампіри виходять шукати синє полум’я.

За два дні до запланованого польоту Боуденів на Гаваї Тод знову поїхав у покинуте депо, де колись люди сідали на поїзди, що везли їх до Сан-Франциско, Сієтла й Лас-Веґаса, а ще давніше — на трамвай до Лос-Анджелеса.

Коли він туди дістався, майже смеркло. На вигині швидкісної автостради за дев’ятсот ярдів звідти водії автівок вмикали габаритні вогні. Повітря було теплим, але Тод вбрався в легку куртку. А під нею за поясом ховався різницький ніж, загорнутий у старий рушник для рук. Ножа він купив в універмазі зі знижкою, в одному з тих великих, навколо яких на багато акрів розкинувся паркувальний майданчик.

Він зазирнув під платформу, де місяць тому знайшов п’яндалигу. У голові снувалися думки, але були вони порожніми. Усе всередині нього на ту мить мінилося відтінками чорного на чорному тлі.

Під платформою він побачив безхатька — того самого чи, може, іншого. Усі вони були більш-менш однакові.

— Привіт! — гукнув йому Тод. — Слухай. Хочеш грошенят?

П’яниця повернувся на звук його голосу й закліпав. Побачив широку сонячну Тодову усмішку та й собі вишкірив зуби. А вже наступної миті на нього опустився різницький ніж, весь такий із себе гарний, хромово-білий, ковзнув, як у масло, і розітнув щетинисту праву щоку. Бризнула кров. П’яниця роззянув рота, і Тод побачив усередині лезо ножа… а потім його кінчик застряг ненадовго в лівому кутку бомжівського рота, розтягуючи губи в безумному кривому посміху. За мить той посміх вирізьблювався під лезом ножа. Тод різав бомжа, мов геловінський гарбуз.

Він завдав йому тридцять сім ударів. Спеціально полічив. Тридцять сім, ураховуючи той перший, що прохромив щоку й зробив із полохливої усмішки широчезний гидезний вищир. Після четвертого удару п’яниця облишив спроби закричати. Після шостого — спроби відповзти від Тода геть. Потому Тод заліз під платформу й довершив почате.

Дорогою додому він викинув ножа в річку. На штанях розпливалися плями крові. Він вкинув їх у пралку і виставив режим «прання в холодній воді». Коли цикл закінчився, на штанах усе ще лишалися ледь помітні розводи, але це вже Тода не турбувало. Із часом вони витруться. Наступного дня виявилося, що він не може підняти праву руку до рівня плеча. Батькові сказав, що це крепатура — з хлопцями в парку в бейсбол грали.

— На Гаваях заживе, — сказав Дік Боуден і скуйовдив Тоду волосся. Так і сталося. На той час, коли вони повернулися додому, рука була як новенька.

13

Знову настав липень.

Дюссандер, охайно вбраний в один із трьох своїх костюмів (а втім, не найкращий) стояв на автобусній зупинці й чекав на останній автобус, що мав доправити його додому. На годиннику була двадцять друга сорок п’ять. Він ходив у кіно, дивився легку комедію ні про що й дістав море втіхи. У доброму гуморі він перебував, відколи прийшла ранкова пошта. У ній він знайшов листівку від хлопця, глянсове кольорове фото пляжу у Вайкікі[92], а на тлі — білі, як кістка, висотні готелі. На звороті була коротенька звістка.

Шановний містере Денкер,

Ого, як тут круто. Я щодня плаваю. Тато піймав велику рибу, а мама читає все, що не встигла за програмою (жартую). Завтра підемо на вулкан, я постараюся не впасти всередину! Сподіваюся, у Вас усе добре.

Не хворійте, Тод

Він саме всміхався над значущістю останнього рядка, коли чиясь рука торкнула його лікоть.

— Містере?

— Так?

Він сторожко обернувся (навіть у Санта-Донато грабіжники не були екзотикою) і аж скривився від амбре, що вдарило в ніс. У тому смороді злилися воєдино пивний перегар, гнилі зуби, висхлий піт і, напевно, «мастерол»[93]. То був волоцюга в мішкуватих штанях. Зверху на ньому (від слова «воно») була фланелева сорочка, а на ногах — старезні кеди, які тепер не просили каші лише завдяки замизканим смужкам ізострічки. Обличчя, що стирчало над цим блазнівським костюмом, нагадувало про смерть Бога.

— Містере, дасиш копієчку? А то мені в Лосанжелес тра. На автобус не хвата. У мене там інтерву буде, да. Роботулька підвернулась. Мені тіки десять центів, на автобус, искпрес. Я б ото не просив, але це ж моні як манна з неба.

Дюссандер спершу насупився, та потім усмішка повернулася.

— Тобі справді треба сісти на автобус?

П’яниця кволо всміхнувся, не розуміючи, про що йдеться.

— А що, як ти поїдеш на автобусі зі мною додому? — запропонував Дюссандер. — Я наллю тобі випити, дам поїсти, пущу у ванну, постелю ліжко. А натомість попрошу лише поговорити зі мною. Я стара людина. Живу сам. Іноді так бракує людського товариства.

Щойно ситуація прояснилася, алкаш заусміхався ширше. Старий багатенький педрило, охочий до бомжатинки.

— Зовсім ото сам? Хірово, скажи?

На широкий вищир з інсинуаціями Дюссандер відповів увічливою усмішкою.

— Єдине, про що я попрошу, — сидіти подалі від мене в автобусі. Від тебе сильно тхне.

— Мо’, ви й не хочете, шоб я вам хату завоняв, — відказав п’яниця, у котрому зненацька прокинулася хмільна гордість.

— Ходімо, автобус прийде за хвилину. Зійдеш на наступній зупинці після мене й повернешся на два квартали назад. Я чекатиму тебе на розі. Уранці побачимо, що я зможу тобі пожертвувати. Може, і два долари.

— Або цілих пять, — просяяв волоцюга. Про гордість, хмільну чи якусь іншу, було забуто.

— Можливо, можливо, — втрачаючи терпець, сказав Дюссандер. Він уже чув тихе дизельне гудіння автобуса. Тицьнув бурлаці в брудну руку четвертак (рівно стільки коштував проїзд в