Чотири сезони - Стівен Кінг
Тод мовчав, але Дюссандера це наче вдовольнило. Він кивнув.
І, не перестаючи кивати, сказав:
— А по-друге, я не вірю, що ти справді маєш того листа.
Тод силкувався зберегти незворушний вираз обличчя, але страшенно боявся, що його очі покруглішали від шоку. Дюссандер жадібно вдивлявся в нього, і зненацька Тод відчув себе голим, бо до нього дійшло, що цей дідуган допитав у своєму житті сотні, а може, і тисячі людей. Він був експертом. Тод відчув, що його череп перетворився на скло, і всі думки всередині спалахували великими літерами.
— Я спитав себе: кому б ти міг так беззастережно довіряти? Хто твої друзі… з ким ти гуляєш? Кому звіряється цей хлопець, самодостатній маленький хлопчик, що так холодно все тримає під контролем? Відповідь — нікому.
Очі Дюссандера жовтаво спалахнули.
— Безліч разів я вивчав тебе й обчислював імовірність. Я тебе знаю, знаю твій характер — звісно, не до кінця, бо жодна людина ніколи не може знати, що коїться в душі іншої. Але заразом я дуже мало знаю про те, що ти робиш і з ким бачишся поза цим будинком. Отож я й подумав: «Дюссандер, є шанс, що ти помиляєшся. Невже після всіх цих років тобі хочеться, щоб тебе зловили й заподіяли смерть лише через те, що ти помилився в якомусь хлопчиськові?» Може, якби я був молодший, то вхопився б за цей шанс. Імовірність непогана, а шанс дуже маленький. Ти знаєш, мене це так дивує — що більше старієш, то менше тобі лишається втрачати з огляду на життя та смерть… і все одно ти все більше костенієш.
Жорстким поглядом він втупився в Тодове обличчя.
— Наостанок скажу тобі ще одне, а тоді можеш іти, як схочеш. А сказати я хочу ось що: в існуванні твого листа я сумніваюся, але навіть не думай засумніватися в існуванні мого. Документ, який я тобі описував, існує. Якщо я помру, сьогодні… чи завтра… уся правда вийде назовні. Уся.
— Тоді мені з цього жодного зиску. — І Тод сторопіло хихикнув. — Ти що, не доганяєш?
— Ні, зиск є. Минатимуть роки. Із часом твій вплив слабшатиме, бо американці та ізраїльтяни — так, навіть вони, — поволі втрачатимуть охоту до того, щоб одібрати в мене життя й свободу, які для мене мають величезне значення.
— Справді? А чого ж тоді вони не відпустили того Шпеєра[91]?
— Якби його злапали американці — американці, які вбивцям кажуть «ай-ай-ай» і ляскають по руках, — то відпустили б, навіть не сумнівайся. Чи американці дадуть ізраїльтянам добро на екстрадицію дев’яносторічного дідугана, щоб ті його повісили, як Айхмана? Не думаю. Тільки не в цій країні, де на перших сторінках міських газет друкують фотографії пожежників, які рятують із дерев кошенят.
Ні, твій вплив на мене слабшатиме, а мій на тебе навпаки — дужчатиме. Не буває ситуацій, які б не розвивалися. І врешті-решт настане такий момент… якщо, звісно, я до нього доживу… коли я вирішу, що твоя інформація більше не становить для мене загрози. Отоді я знищу свій документ.
— Але ж доти з тобою стільки всього може статися! Нещасливий випадок, неміч, важкі хвороби…
Дюссандер стенув плечима.
— «Як на те Божа воля, вода буде, і ми знайдемо її, як буде воля Божа, і нап’ємося її». Те, що може статися, від нас не залежить.
Тод довго дивився на дідугана — дуже довго. В аргументах Дюссандера були огріхи. Мусили бути. Повинна бути лазівка, рятівний люк або для них обох, або для самого Тода. Спосіб якось викрутитися… люди, пора, я ногу поранив, давай, давай, вхід вільний. Десь за задніми стінками очей тремтіло чорне знання про роки, які чекали попереду. Він відчував його, те знання, що зачаїлося й чекало, коли народиться свідомою думкою. Куди б він не пішов, що б не робив…
Уява намалювала йому мультяшного персонажа з ковадлом, що зависло над головою. На той час, коли він закінчить школу, Дюссандеру вже виповниться вісімдесят, але то буде аж ніяк не кінець. Коли одержить бакалавра, Дюссандеру буде вісімдесят чотири й він усе ще відчуватиме, що не досить старий. Тод допише магістерський диплом і випуститься, коли Дюссандеру буде вісімдесят шість… та й тоді Дюссандер усе ще не вважатиме, що він у безпеці.
— Ні, — насилу вимовив Тод. — Те, що ти кажеш… я цього не витримаю.
— Хлопчику мій, — лагідно сказав Дюссандер, і вперше, із жахом, що зароджувався десь усередині, Тод вловив той легкий притиск, з яким старий промовляв друге слово. — Хлопчику мій… ти мусиш.
Тод тупо дивився на нього, а язик у роті все набрякав і товщав, аж поки не з’явилося відчуття, що він от-от заповнить увесь рот і задушить його. Тоді він розвернувся на сто вісімдесят градусів і, натикаючись на меблі, побіг із будинку геть.
Дюссандер дивився на все це цілковито незворушно, а коли грюкнули двері й стихнув тупіт хлопцевих ніг (це означало, що він сів на ровер), запалив сигарету. Не було, звісно, жодної банківської скриньки, жодного документа. Але хлопець повірив, що все це існує. Повірив усім серцем. Дюссандер був у безпеці. Усе скінчилося.
Але не скінчилося.
Тієї ночі їм обом снилося вбивство, й обидва прокинулися з одним і тим самим відчуттям — жахом, змішаним із піднесенням.
Тод прокинувся від уже знайомої липкості внизу живота. Дюссандер, занадто старий для такого, надів уніформу гестапо й знову ліг, чекаючи, коли ошаліле серце стишить свій біг. Уніформа була дешева й уже саталася по краях.
У своєму сні Дюссандер нарешті досяг табору на вершині пагорба. Широкі ворота ковзнули вбік, впускаючи його, а потім, коли він уже був усередині, прогриміли,
