Чотири сезони - Стівен Кінг

— З алгебри та французької, але не більше, ніж на вісім-дев’ять пунктів загалом. Думаю, що вже нічого з цього ніколи не випливе. І, напевно, цим я завдячую тобі. Не скажу, що пишаюсь цим, але це правда. Тому дякую.

— Яка зворушлива промова. — І Дюссандер знову закашлявся.

— Мабуть, тепер ми не дуже часто будемо бачитися, — сказав Тод, і Дюссандер враз перестав кашляти.

— Ні? — досить увічливо спитав він.

— Ні, — підтвердив Тод. — Ми двадцять п’ятого червня летимо на місяць на Гаваї. А у вересні я ходитиму до школи на іншому боці міста. Через ту мороку з автобусними перевезеннями[88].

— А, так, ті Schwarzen[89], — кивнув Дюссандер, знічев’я наглядаючи за мухою, що повзла червоно-білою шахівницею церати. — Двадцять років ця країна марудила й світом нудила через Schwarzen. Але ми-то з тобою знаємо, що треба було робити… правда ж, хлопче? — Він беззубо вишкірився в посмішці, і Тод не витримав та опустив погляд, відчуваючи знайому нудоту, коли шлунок раптом піднявся й упав униз. Жах, ненависть і бажання зробити щось таке нестримно кошмарне, що на це можна було б дивитися лише в тих його сновидіннях.

— Слухай, я збираюся вступати в коледж, якщо ти раптом не знав, — сказав Тод. — Я знаю, що до цього ще далеко, але я вже думаю над цим. Навіть знаю, на який факультет. Історичний.

— Це гідно захвату. Той, хто не пам’ятає свого минулого, не має…

— Ой, та замовкни, — обірвав його Тод.

Дюссандер досить-таки люб’язно послухався. Він знав, що хлопець ще не договорив. Сидів, згорнувши руки, і спостерігав за ним.

— Я можу забрати свого листа в друга, — зненацька випалив Тод. — Знаєш що? Я дам тобі його почитати, а потім на твоїх очах спалю. Якщо…

— …якщо я заберу певний документ зі своєї банківської скриньки.

— Ну… ага.

Дюссандер зітхнув — то було довге, шумне, сповнене гіркоти зітхання.

— Хлопчику мій, — мовив він. — Бачу, ти й досі не розумієш ситуації. І ніколи не розумів, від самого початку. Частково тому, що ти ще зовсім хлопчисько, але не зовсім… навіть тоді, на початку, ти був дуже старим хлопчиськом. Ні, справжнім мерзотником тут є і завжди була твоя безглузда американська самовпевненість, що не дозволила тобі обміркувати можливі наслідки того, що ти накоїв… та й досі, навіть тепер, не дозволяє.

Тод хотів щось сказати, але Дюссандер непохитно здійняв руки, раптом набувши вигляду найстарішого у світі регулювальника вуличного руху.

— Ні, не сперечайся зі мною. Це правда. Як хочеш, то давай, іди. Вийди з будинку, їдь звідси, ніколи не повертайся. Чи можу я тебе зупинити? Звісно, ні. Засмагай собі на Гаваях, поки я скнітиму на цій розжареній, смердючій від жиру кухні й чекатиму, коли Schwarzen у Вотсі[90] знову цього року надумають убивати поліцаїв та палити їхні вошиві орендовані хати. Зупинити тебе я не можу, так само, як не можу зупинити своє щоденне старіння.

І він втупився в Тода незмигним поглядом, таким пильним, що хлопець відвів очі.

— Десь у глибині душі ти мені не подобаєшся. У тобі нема нічого для мене приємного. Ти увірвався в моє життя, нав’язався мені. Ти непроханий гість у моєму домі. Ти примусив мене відкрити гробниці, які краще було лишити запечатаними, бо, як виявилося, деякі трупи поховали живцем і вони ще дихають. Ти й сам загруз по вуха. Та чи шкода мені тебе? Got im Himmel! Ти сам постелив собі ліжко, а я маю тебе пожаліти, бо тобі в ньому паршиво спалося? Ні… мені тебе не шкода, і ти мені не подобаєшся. Але разом із тим я тебе навіть трохи заповажав. Тому не випробовуй мого терпіння й не проси пояснювати ще раз. Ми могли б забрати свої документи й знищити їх тут, у мене в кухні. Та однаково це не скінчиться. Власне, усе в нас буде не краще, ніж тепер, цієї миті.

— Не розумію.

— Ні, бо ти ніколи не зважав на наслідки того, що сам запустив у дію. Але вважай, хлопче. Якби ми спалили наші листи тут, у цій кришці зі слоїка, хіба я міг би знати, що ти не зберіг десь копію? Чи дві? Чи три? У бібліотеці є ксерокс, кожен може за п’ятак зробити собі фотокопію. А за долар можна розвішати копії мого смертного вироку на кожному розі у двадцяти кварталах міста. Чотири милі смертні вироки, хлопче! Подумай про це! Не скажеш, звідкіля мені знати, що ти нічого такого не встругнув?

— Я… ну, я… я… — Тод зрозумів, що мимрить, і примусив себе стулити рота. Щойно Дюссандер описав приклад двоєдушності, такий фундаментальний, що йому, Тоду, просто навіть на думку таке не спало. Він розтулив рота, щоб про це сказати, але зрозумів, що старий йому не повірить… у цьому, по суті, і була вся проблема.

І він знову стулив рота — тільки цього разу клацнувши зубами.

— Так само й тобі звідки знати, що я не лишив у скриньці двох примірників… що один спалив тут, а другий сховав там?

Тод мовчав, помітно занепавши духом.

— Навіть якби існувала якась незацікавлена третя сторона, до якої ми могли б звернутися, то простір для сумнівів завжди лишатиметься. Хлопче, ця проблема не має розв’язку. Просто повір.

— Лажа, — буркнув собі під ніс Тод.

— А тепер я скажу тобі ще дві речі, хлопче. По-перше: якщо про твою роль у цій п’єсі дізнаються, то твоє покарання буде незначним. Можливо, навіть — ні, більше того, імовірно — що в газетах про це взагалі не напишуть. Я лякав тебе колонією, бо непокоївся, що ти розколешся й усе вибовкаєш. Та чи я справді так вважаю? Ні. Я скористався цим, мов якийсь татко — казкою про бабая, щоб дитина боялася й приходила додому до темряви. Я не вірю в те, що тебе туди відправлять, тільки не в цій країні, бо тут убивцям кажуть «ай-ай-ай», ляскають по руках і випускають на вулиці, щоб вони знову мочили, через два роки перегляду кольорового телевізора на зоні.

Та все одно це може перепаскудити тобі життя. Є письмові докази… та й люди базікають. Вони вічно чешуть язиками. Таким