Чотири сезони - Стівен Кінг

Оскільки він був хлопчиком, що мислив логічно, то першою напросилася на думку логічна відповідь. Причин для цього нема жодних. Рано чи пізно Дюссандер однаково помре, а беручи до уваги його звички, найпевніше, це станеться рано. Тож він уб’є Дюссандера чи той сам відкине копита від серцевого нападу у себе у ванні, усе одно правда випливе. То принаймні він матиме приємність скрутити старому стерв’ятнику в’язи.

Рано чи пізно — ця фраза кидала виклик логіці.

«Може, усе-таки це буде пізно, — розмірковував Тод. — Цигарки цигарками, бухло бухлом, а він міцна стара гадюка. Якщо аж досі протривав… то, може, не рано здохне, а пізно».

Десь унизу, під ним, хтось невиразно пихнув.

З переляку Тод зірвався на рівні, гублячи камінці, яких набрав був у жменю. Форкання донеслося знову.

Він вагався, чи не дременути йому звідтіля, але пирхання не повторилося. За дев’ятсот ярдів звідти, понад цим засміченим і збур’янілим тупиком з його покинутими будівлями, іржавими сітчастими огорожами та потрісканими покорченими платформами, до обрію мчала восьмисмугова швидкісна автострада. Машини, що летіли автострадою, виблискували на сонці й скидалися на екзотичних жуків у твердих панцирах. Там, угорі, вісім смуг транспорту, а тут, унизу, сам лише Тод, кілька птахів… і те невідоме, що форкало.

Він сторожко нахилився, спираючись долонями на коліна, і зазирнув під поштову платформу. Поміж жовтих бур’янів, порожніх бляшанок та запорошених старих пляшок лежав п’яндалига. Годі було зрозуміти, скільки йому років. Десь від тридцяти до чотирьохсот, вирішив Тод. Удягнений він був у майку-алкоголічку, на якій позасихали ригаки, зелені штани (явно на нього завеликі) та зелені шкіряні робочі черевики, що розтріскалися в ста різних місцях. Тріщини вже зяяли, як роззявлені в агонії роти. Тод подумав, що смердить від п’янюги, як у Дюссандера з підвалу.

Червоні очі п’яного поволі розлупилися й, не виражаючи ні найменшого подиву, затуманено втупилися в Тода. І він одразу ж згадав про швейцарський армійський ніж моделі «анґлер», що лежав у кишені. Майже рік тому він купив його в магазині спорттоварів у Редондо-біч. Зараз у голові лунав голос продавця, що на нього тоді чекав: «Дуже вдалий вибір, синку, кращого ножа годі й знайти. Такий ніж, як оце, колись врятує тобі життя, от побачиш. Кожного клятого року ми продаємо півтори тисячі швейцарських ножів».

Півтори тисячі на рік.

Вклавши руку в кишеню, він зімкнув пальці на ножі. Перед внутрішнім зором вигулькнув складаний ніж Дюссандера, що повільно обходив шийку пляшки бурбону, розтинаючи печатку. Через мить Тод збагнув, що в нього ерекція.

У душу заповз холодний жах.

Ханига провів рукою по розтрісканих губах й облизнув їх язиком, зловісно-жовтим від нікотину.

— Малий, дасиш копієчку?

Тод дивився на нього без жодного виразу.

— А то мені в Лосанжелес тра. На автобус не хвата. У мене там інтерву буде, да. Роботулька підвернулась. А в такого малого, як ти, точно є копієчка. Мо, й цілий четвертак, га?

Отаким-о ножиком можна цілого клятого синьожаберника вительбушити… та що там синьожаберника! Цілого клятого марліна можна випатрошити, якщо треба буде. Ми півтори тисячі таких кожного року продаємо. Вони продаються в кожному магазині спорттоварів й армійських крамницях в Америці, тож якщо ти вирішиш за його допомогою витягти кишки з якогось старого всраного бомжа, ніхто не дізнається, що це був твій ніж. НІХТО, абсолютно.

Алкаш притишив голос до інтимного шепоту:

— А за бакс я тобі так відсмокчу, шо в тебе мозок вибухне. Ти обкінчаєшся, малий, ти…

Тод витяг руку з кишені. І, поки не розтулив долоню, ще не був певен, що в ній побачить. Два четвертаки. Два п’ятицентовики. Десятицентовик. Кілька монет по центу. Він жбурнув їх п’яниці й утік.

12

Червень 1975-го.

Тод Боуден, якому вже виповнилося чотирнадцять, під’їхав на ровері доріжкою до ґанку будинку Дюссандера й припаркувався на опору. На нижній сходинці лежала газета «Лос-Анджелес таймс». Він її підібрав. Кинув погляд на дзвінок, під яким досі на своїх місцях висіли охайні таблички «АРТУР ДЕНКЕР» та «АГЕНТАМ, КОМІВОЯЖЕРАМ ТА ІНШИМ ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Звісно, тепер із дзвінком він не мудохався. У нього був свій ключ.

Десь неподалік чхала й відригувала газонокосарка. Тод глянув на Дюссандерів моріжок і подумав, що непогано було б його підстригти. Доведеться сказати старому, щоб знайшов хлопця з косаркою. Про такі дрібниці Дюссандер тепер дуже часто забував. Може, давався взнаки старечий маразм, а може, мозок занадто довго маринувався в «Прадавній добі». Як на чотирнадцятилітнього хлопчака, то була надто доросла думка, однак такі думки тепер були для Тода не рідкістю. У нього в голові тепер гніздилося безліч дорослих думок. І нічого хорошого в більшості цих думок не спостерігалося.

Він зайшов у дім.

Як завжди, страх холодними пальцями вхопив на мить за душу, коли Тод зайшов у кухню й побачив Дюссандера, що звісився набік у кріслі. Склянка на столі, поряд напівпорожня пляшка бурбону. Сигарета згоріла по всій довжині аж до мереживного сірого попелу в кришці від банки з майонезом, де лежали, розчавлені, ще декілька бичків. Нижня щелепа в Дюссандера відвисла. Обличчя було жовтим. Великі руки безвільно звисали з билець крісла. Здавалося, він не дихав.

— Дюссандер, — трохи занадто різко покликав він. — Дюссандер, вставай і співай.

Старий сіпнувся, закліпав очима, зрештою сів, і Тоду миттєво відлягло від серця.

— Це ти? Так рано?

— Сьогодні в школі останній день, нас відпустили раніше. — Тод показав на залишки сигарети в майонезній кришці. — Ти так колись хату спалиш.

— Можливо, — байдуже відказав Дюссандер. Намацав на столі свої сигарети, вибив одну з пачки (вона покотилася до краю столу й мало не впала, перш ніж Дюссандер встиг її ухопити) і врешті-решт прикурив. Та одразу ж по тому зайшовся таким затяжним кашлем, що Тод аж скривився від огиди. Коли старий пень розійшовся не на жарт, Тод подумав, що він от-от почне випльовувати сірувато-чорні шматочки легенів… супроводжуючи це зловісним посміхом.

Та врешті кашель припинився рівно настільки, щоб Дюссандер зміг спитати:

— Що в тебе там?

— Табель.

Дюссандер узяв теку, розгорнув і відставив руку подалі, щоб мати змогу прочитати.

— Англійська… «А». Історія Америки… «А». Наука про Землю… «B з плюсом». Суспільствознавство… «А». Початкова французька… «B з мінусом». Вступ до алгебри… «B». — Він поклав табель на стіл. — Дуже добре. Як ви, молодь, там кажете? Ми