Чотири сезони - Стівен Кінг

«Тобто щасливим, тату?» — спитав я в нього. «Ні, — відповів він. — Не думаю, що хтось може вмерти щасливим, Дікі». Він завжди називав мене Дікі, та й досі так зве, це мені теж не подобалось і, думаю, ніколи не буде подобатись. Він сказав, що навряд чи хтось помирає щасливим, але вмерти спокійно можна. Мене це вразило.

Дік замовк і надовго поринув у задуму.

— А за останні п’ять чи шість років я почав трохи краще розуміти свого старого. Може, тому що він уже в Сандоро й перестав мене діставати. Я думаю, може, «Книга лівої руки» — не така вже й погана ідея. Отоді я й почав непокоїтися за Тода. Я все хотів розказати йому, що життя — це щось більше, ніж бути спроможним відвезти вас усіх на місяць на Гаваї чи купити Тоду штани, що не тхнуть нафталіновими кульками з дна ґудвілівських коробок. Але я так і не придумав, як йому про це все розказати. Та мені здається, він і сам знає. І в мене камінь із душі звалився.

— Ти маєш на увазі те, що він читає містерові Денкеру?

— Так. Він за це нічого не отримує. Денкер йому не платить. От є такий дідуган, якого від друзів і, може, ще живих родичів відділяють тисячі миль. Уособлення всього, чого так боявся мій батько. І є Тод, який йому допомагає.

— Я й не думала про це.

— А ти помітила, яким стає Тод, коли ти говориш із ним про того старого?

— Дуже тихим.

— Отож-бо. Йому наче язика хто зв’язує. Він соромиться, мовби зробив щось негідне. Як ото мій батько, коли хтось намагався подякувати йому за довіру й харчі в кредит. Ми Тодова права рука, от і все. Ти, я і все решта — будинок, лижні вилазки на озеро Тахо, «Тандерберд» у гаражі, його кольоровий телевізор. Усе — права рука. Але він не хоче, щоб ми бачили, чим зайнята ліва.

— Тобто ти не вважаєш, що він забагато ходить до Денкера?

— Кицю, поглянь на його оцінки! Якби вони погіршилися, я першим сказав би: стоп, що занадто, то нездраво, годі вже, не перебирай міру. Оцінки — це перший дзвіночок, який вказує на проблеми. А які вони?

— Як завжди, чудові, якщо не враховувати того першого конфузу.

— То про що ми взагалі говоримо? Слухай, мала, у мене конференція о п’ятій. Якщо не висплюся, буду варений.

— Авжеж, спи, — поблажливо дозволила вона. А коли він перевернувся на інший бік, поцілувала в лопатку. — Люблю тебе.

— І я тебе люблю, — втішено промовив він і заплющив очі. — Моніко, усе добре. Ти занадто переймаєшся.

— Я знаю. Добраніч.

Вони поснули.

— Перестань витріщатись у вікно, — наказав Дюссандер. — Там нічого цікавого для тебе нема.

Тод понуро на нього зиркнув. На столі перед ним лежав розгорнутий підручник з історії з кольоровою ілюстрацією, на якій Тедді Рузвельт вибирався на пагорб Сан-Хуан. Безпорадні кубинці падали під копитами «мужніх вершників» Рузвельта. На губах у Тедді вигравала переможна американська усмішка, усмішка людини, яка знає, що Господь сидить у себе в раю, і все в шоколаді. Та Тод Боуден не усміхався.

— А ти любиш експлуатувати рабів, правда?

— Я люблю бути вільною людиною, — відрізав Дюссандер. — Учися.

— Відсмокчи.

— У дитинстві, — зауважив Дюссандер, — мені б за такі слова промили рота лужним милом.

— Часи міняються.

— Та невже? — Дюссандер відсьорбнув бурбону. — Учися.

Тод подивився на нього впритул.

— Ти жалюгідний проклятущий ханига, ти це знаєш?

— Учися!

— Заткнись! — Тод захряснув книжку, і в тихій кухні Дюссандера це пролунало як постріл із рушниці. — Усе одно мені в житті цього не надолужити до тесту. П’ятдесят сторінок цього лайна лишилося, аж до самої Першої світової. Завтра зроблю собі шпаргалку в другій читалці.

— Навіть думати про таке не смій! — жорстко сказав Дюссандер.

— Чого це? Хто мені завадить? Ти чи що?

— Хлопче, я бачу, до тебе ніяк не дійде, які ставки у цій грі. Думаєш, мені сильно подобається тицяти тебе шмаркатим носом у книжки? — Його голос підвищувався, батогом сік повітря, ставав вимогливим, командним. — Думаєш, мені приємно слухати твої дитячі нюні, ясельну лайку? «Відсмокчи», — люто перекривив Дюссандер фальцетом, від чого Тодові щоки вмить побуряковіли. — «Відсмокчи, то й що, усім начхати, я завтра зроблю, відсмокчи!»

— Ні, ти любиш! — прокричав у відповідь Тод. — Ще й як любиш! Тільки коли стоїш у мене над душею, ти почуваєшся живим, а не як зомбі! Тому дай мені, бля, спокій!

— Якщо тебе зловлять на списуванні зі шпаргалки, як думаєш, що буде? Кому повідомлять насамперед?

Тод опустив погляд на руки з погризеними півмісяцями нігтів і нічого не сказав.

— Кому?

— Господи, та ти ж знаєш. Ґумці Еду. А тоді моїм «шнуркам», напевно.

Дюссандер кивнув.

— От і мені так здається. Учися. Поклади свою шпаргалку собі в голову, туди, де їй і місце.

— Ненавиджу тебе, — глухо процідив Тод. — Ненавиджу. — Але підручника знову розгорнув, і його знизу вгору осяяв усмішкою Тедді Рузвельт, Тедді, що учвал мчав у двадцяте століття з шаблюкою наголо, а перед ним безладно падали на землю кубинці — мабуть, так на них діяла жагуча американська усмішка.

Дюссандер знову погойдувався, тримаючи склянку з бурбоном у руках.

— Ну от, хороший хлопчик, — замалим не лагідно похвалив він.

Свій перший «мокрий» сон Тод побачив останньої ночі квітня — і прокинувся під шепіт дощу в листі та гілках дерева, що погойдувалося в нього за вікном.

Уві сні він потрапив до однієї з лабораторій Патина. Стояв коло краю довгого низького столу, на якому, прив’язана ременями, лежала розкішна дівчина неземної вроди. Йому асистував Дюссандер. На Дюссандері був білий фартух різника, а поза тим — нічого. Коли він розвернувся, щоб увімкнути обладнання з моніторами, Тод побачив дві половинки худої дупи, що терлися одна об одну, як безформні білі камінці.

Дюссандер щось простягнув Тоду, і цю річ він умить упізнав, хоча доти нічого подібного не бачив. Фалоімітатор. Його кінчик із полірованого металу зблискував у сяйві ламп денного світла, як бездушний хром. Ділдо був порожнистий. Із середини зміївся чорний електричний дріт, що закінчувався червоною