Чотири сезони - Стівен Кінг

прохолоднішим, де й поділося денне тепло. Холод пробирав до кісток. Його друзі, напевно, дуркували зараз на бейсбольному майданчику Бейба Рута: може, грали один-на-один чи скоріше тренувалися нашвидку, на «три-летить-шість-котиться» або роллі-битку. То вже була пора року, коли починали підготовку до серйозного бейсболу. У школі говорили про те, щоб відправити дитячу команду на змагання неформальної міської ліги. Татусів, охочих до того, аби вони грали, було предостатньо. Тод, звісно, буде за пітчера. Він був зіркою в Малій лізі — до минулого року, поки не доріс до Старшої малої ліги. Був би за пітчера.

То й що з того? Йому доведеться їм відмовити. Доведеться просто сказати:

— Народ, я вплутався в хрінзна-що з одним воєнним злочинцем. Жорстко тримав його за яйця, та раптом — ха-ха, нє, ви заре вмрете — раптом побачив, що він мене тримає за яйця так само міцно, як і я його. У мене почалися дивні сни, кидало в холодний піт. Оцінки полетіли під три чорти, я їх виправляв на картці, щоб предки не дізналися. А тепер мені вперше в житті тре’ гризти граніт науки. Але я не боюся, що мене посадять під замок. Боюся потрапити в колонію, от чого я боюся. А тому, народ, звиняйте, грати з вами цього року ніяк не зможу. Ви ж бачите, як воно все.

Квола посмішка (вельми схожа на дюссандерівську, а не на його колишню, на всі тридцять два) торкнула його губи. У ній не було ні краплини сонця, лише тінь. Не було веселощів, не було впевненості. Вона просто повідомляла: «Народ, ви ж бачите, як воно».

Із умисною неспішністю він покотив ровер уперед і переїхав сойку, дослухаючись, як тріщать, мов газетний папір, її пера, як хряскають маленькі порожнисті кістки. Розвернув велосипед і знову переїхав. Сойка ще смикалася. Переїхав ще раз. На передню шину налипла скривавлена пір’їна й крутилася разом із колесом, угору-вниз, угору-вниз. На той час пташка вже не ворушилася, пташка склеїла ласти, пташка відкинула копита, пташка полетіла у велетенський пташник на небесах, а Тод усе їздив туди-сюди по її розчавленому трупику своїм велосипедом. Так тривало хвилин зо п’ять, і весь цей час та квола посмішка не полишала його лиця. «Народ, ви ж бачите, як воно».

10

Старий стояв у притулку посередині довгого проходу й широко всміхався Дейву Клінґерману, котрий поспішав йому назустріч. Шалений гавкіт, що луною розлягався в повітрі, здавалося, анітрохи його не бентежив, а втім, як і сморід псини та сечі, а ще сотня різномастих дворняг, що дзявкали й скавуліли в клітках, кидалися на дверцята, билися об сітку. Клінґерман із першого ж погляду роздивився в старому собаколюба. Усмішка в нього була дуже мила й приязна. Він обережно простягнув Дейву розпухлу покручену артритом руку, і Клінґерман потис її, теж украй делікатно.

— Здрастуйте, сер! — підвищуючи голос, привітався він. — Шумно тут у нас, здуріти можна, правда?

— Та нічого, — сказав старий. — Не страшно. Мене звати Артур Денкер.

— Клінґерман. Дейв Клінґерман.

— Дуже радий знайомству, сер. Я прочитав у газеті… й очам не повірив… що ви тут роздаєте собак. Може, я неправильно зрозумів. Та ні, я напевно все неправильно зрозумів.

— Ні, це правда, роздаємо, — кивнув Дейв. — Тих, кого ніхто не забирає, доводиться знищувати. Шістдесят днів — от і все, що нам надає штат. Дуже шкода. Ходімте в мій офіс. Там тихіше. Та й пахне краще.

У кабінеті Дейв почув знайому (а проте, душевну) історію. Артуру Денкеру було вже за сімдесят. У Каліфорнію переїхав після смерті дружини. Був він небагатий, однак про нажите працею дбав дуже ретельно. Почувався самотньо. Єдиним його другом був хлопчик, який іноді навідувався до нього в гості почитати йому вголос. У Німеччині в нього жив дуже гарний сенбернар. А тут, у Санта-Донато, за його будинком є чималий задній двір. Обнесений парканом. Тож він прочитав у газеті… чи можливо, щоб він…

— Ну, бернарів у нас нема, — одразу попередив Дейв. — Їх швидко забирають, бо вони дуже люблять дітей…

— О, я розумію. Я не мав на увазі, що…

— …але в мене є вже напівдорослий цуцик вівчарки. Як вам таке?

Очі в містера Денкера заблищали, наче він от-от розплачеться.

— Чудово, — мовив він. — Це було б просто чудово.

— Сам пес безкоштовний, але за дещо все-таки треба заплатити. За щеплення від чумки й сказу. За держдозвіл на утримання собаки. Це обходиться десь у двадцять п’ять баксів, але якщо вам більше за шістдесят п’ять, половину сплачує держава, за каліфорнійською програмою «Золотий вік».

— «Золотий вік»… це як у мене зараз? — І містер Денкер розсміявся. А Дейва на мить (які дурниці) пробрав поза шкірою мороз.

— Е-е… напевно, так, сер.

— Дуже розумно.

— Так, ми теж так вважаємо. У зоомагазині такий собака коштував би сто двадцять п’ять доларів. Але люди частіше йдуть у крамниці, ніж сюди. Платять за папірці, звісно, а не за собаку. — Дейв несхвально похитав головою. — Якби вони тільки знали, скільки хороших тварин щороку викидають на вулицю.

— Але якщо протягом шістдесяти днів ви не можете знайти їм домівку, то вбиваєте їх?

— Так, присипляємо.

— Приси…? Вибачте, моя англійська…

— Така постанова мерії, — сказав Дейв. — Не можна, щоб вулицями бігали зграї бездомних собак.

— Ви їх пристрілюєте.

— Ні, пускаємо газ. Це дуже гуманно. Вони нічого не відчувають.

— Так, — кивнув містер Денкер. — Безперечно.

На «Вступі до алгебри» Тод сидів на четвертій парті в другому ряду. Сидів і намагався зберігати незворушний вираз обличчя, поки містер Сторман роздавав перевірені екзаменаційні роботи. Але погризені пальці знову встромлялися в долоні, і все тіло спливало повільним ядучим потом.

«Не надто сподівайся. Не будь таким кінченим кретином. Ти не склав, просто не міг скласти. Ти знаєш, що не склав».

А втім, йому ніяк не вдавалося притлумити ту дурнячу надію. Уперше за багато тижнів тест із алгебри не здавався для нього таким, наче був написаний китайськими ієрогліфами. Він не сумнівався, що зі своєю нервозністю (нервозністю? та називай речі своїми іменами: у стані відвертого жаху) написав погано, але можливо… ну, якби вчителем був хтось інший, не Сторман, у якого замість серця — висячий замок…

«АНУ ПЕРЕСТАНЬ! — скомандував він собі, і на якусь мить, холодну