Чотири сезони - Стівен Кінг

— Може, і так, — протягнув Тод. І Дюссандер побачив, що в душі він уже змирився. Очі в нього сяяли від полегшення.

— Є ще одна риса подібності, — сказав Дюссандер.

— Справді?

— Ти казав, що твоя мати — на одну восьму єврейка. Моя мати була єврейкою повністю. Ми обидва жиди, хлопчику мій. Двоє мойш, які сидять на кухні, як у тому старому анекдоті.

Зненацька Дюссандер ухопив себе за носа великим і вказівним пальцем правої руки. Одночасно сягнув через увесь стіл та лівою рукою стиснув носа хлопцеві.

— І це видко! — проревів він. — Це ж видко!

Та й зайшовся старечим сміхом, розгойдуючись у кріслі, що порипувало в такт його рухам. Тод подивився на нього спантеличено й трохи перелякано, та за хвилю й сам розсміявся. Так вони й сміялися вдвох на Дюссандеровій кухні: господар при відчиненому вікні, у яке залітав теплий каліфорнійський вітерець, Тод — погойдуючись на задніх ніжках кухонного стільця й спираючись його спинкою на дверцята духовки, біла емаль якої була хрест-навхрест покреслена темними обвугленими смугами від дерев’яних сірників Дюссандера, що лишалися, коли він кресав із них вогонь.

Ґумка Ед Френч (його прізвисько, як пояснив Тод, походило від захисних гумок, які вчитель натягав на своє взуття, коли надворі дощило) був субтильним чоловіком з особливою пристрастю завжди взувати в школу кеди. То був неформальний штрих, який, на його думку, мусив зробити його «своїм» для ста шести дітлахів віком од дванадцяти до чотирнадцяти, з опікування якими складалося його навантаження психолога-консультанта. Кедів у нього було п’ять пар, різнобарвних: від «бігового синього» до «крикливо-жовтих зонкерсів»[75]. Він перебував у повному невіданні щодо того, що позаочі його звуть не лише Ґумкою Едом, а ще й Кедом Пітом, Кедменом і Пришестям Кедмена. У коледжі його прозивали Губошльопом, і якби він знав, що цей ганебний факт якимось робом просочився за стіни навчального закладу та став загальновідомим, то згорів би від сорому.

Краватки він надягав нечасто, надавав перевагу светрам-гольфам, які носив ще з початку шістдесятих, коли Девід Маккалум розрекламував їх у серіалі «Людина з ОМКОП»[76]. В університетські часи одногрупники стежили за ним, коли він ішов через плац, і підсміювались: «Ось іде Губошльоп у своєму омкопівському светрі». Він здобув спеціальність «Психологія для освіти» і потайки вважав себе єдиним хорошим консультантом з освіти, якого стрічав у своєму житті. З дітлахами в нього був справжній рапорт. Він міг з ними круто поладнати, міг побазарити й мовчки поспівчувати, коли їм треба було викричатися й стравити пару. Він міг влізти в їхні лахи, бо розумів, яка це засада — бути тринадцятирічним, коли хтось проїдає тобі мізки і ти, ганчірка, ніяк не можеш зібратися.

Але от біда — йому самому дуже важко було пригадувати, яким він сам був у тринадцять років. Мабуть, давалося взнаки зростання в п’ятдесяті. А також те, що в хоробрий новий світ шістдесятих він увійшов із причепом у вигляді прізвиська Губошльоп.

Тож тепер, коли дід Тода Боудена зайшов до нього в кабінет, упевнено пристукнувши за собою двері з матовим склом, Ґумка Ед підвівся, шанобливо, проте обережно — з-за столу не вийшов привітати старого. Пам’ятав, що на ногах у нього кеди. Часом старі люди не доганяли того, що кеди — засіб психологічної допомоги дітям, у яких виникло тертя з вчителями. Тобто стара гвардія не сприймала психологів-консультантів у кедах.

«А дідок нівроку собі», — подумав Ґумка Ед. Сиве волосся, охайно зачесане назад. Костюм-трійка без найменшої плямки. Бездоганний вузол на краватці голубино-сірого кольору. У лівій руці дідок тримав згорнуту чорну парасольку (надворі ще з вихідних сіялася мряка), досить-таки по-військовому тримав. Кілька років тому Ґумка Ед із дружиною підсів на Дороті Сеєрз, вони перечитали все написане цією високошановною дамою, до чого тільки могли дотягтися їхні руки. Тож тієї миті йому спало на думку, що перед ним — викапаний плід її фантазії, лорд Пітер Вімзі, що наче зійшов зі сторінок роману[77]. То був Вімзі в сімдесят п’ять, через багато років після того, як Мисливець і Гаррієт Вейн вийшли в тираж. Подумки він зробив зарубку «вдома розказати про це Сондрі».

— Містере Боуден, вітаю, — шанобливо промовив він і простягнув руку.

— Приємно. — Боуден її потис. Ґумка Ед відповів обережно, стараючись не тиснути твердо й безкомпромісно, як завжди це робив із батьками дітей. Стариган так полохливо прибрав руку, що Ед зробив висновок — у нього артрит.

— Приємно, містере Френч, — повторив Боуден і сів на стілець, дбайливо підсмикнувши холоші штанів. Поставив парасольку між коліньми й сперся на неї. Тепер він нагадував пристаркуватого, одомашненого й урбанізованого стерв’ятника, що прилетів та вмостився на сідалі в кабінеті Ґумки Еда Френча. А в нього ледь помітний акцент, подумав Губка Ед, але то не здавлені нотки британського вищого класу, з якими міг би розмовляти Вімзі. У тому голосі вчувалося щось більше, щось європейське. Хай там як, а зовнішня подібність із Тодом вражала. Особливо ніс та очі.

— Я радий, що ви завітали, — сказав йому Ґумка Ед, примощуючись на стільці, — хоча в таких випадках батько чи мати учня…

То, звісно, був початковий гамбіт. За майже десять років психологічного консультування він пересвідчився, що, коли до нього замість батьків приходять тітка, дядько чи дідусь або бабуся, то вдома справи кепські — і це незмінно виявлялося коренем усіх проблем. Ґумка Ед відітхнув із полегкістю. Проблеми вдома — це погано, але для хлопця з таким розумом, як у Тода, трип від важкої наркоти — набагато, набагато гірше.

— Так, звичайно, — відповів йому Боуден. Вираз обличчя в нього був скорботний і сердитий водночас. — Син і невістка попросили мене піти до вас та погомоніти про цю прикру справу, містере Френч. Тод — хороший хлопчина, повірте мені. Проблеми з оцінками — це тимчасово.

— Ми всі на це сподіваємося, містере Боуден. Прошу, куріть, якщо бажаєте, не соромтеся. На території школи це заборонено, але я нікому не скажу.

— Дякую вам.

Із внутрішньої кишені піджака містер Боуден витяг пом’яту пачку «кемела», вклав до рота одну з останніх покривлених зигзагом сигарет, намацав сірника, чиркнув ним об підбор свого чорного черевика й підкурив. Після першої затяжки зайшовся вологим старечим кашлем, струсонув сірником у повітрі й кинув почорнілий недогарок у