Чотири сезони - Стівен Кінг
Сторман беземоційно вручив йому контрольну й покрокував далі. Тод поклав її лицем донизу на порізьблену ініціалами парту. Спочатку йому здавалося, що йому забракне сили волі бодай перевернути роботу й дізнатись оцінку. Та зрештою перегорнув, так рвучко, конвульсивно, що аж розірвав тестовий аркуш. Поки дивився, язик прилип йому до піднебіння, а серце наче на хвильку стало.
Угорі аркуша кружальцем було обведено цифру 83. Під нею стояла буквена оцінка — «С з плюсом». Під літерою вчитель зробив коротку приписку: «Уже набагато краще! Здається, мені відлягло вдвічі сильніше, ніж тобі. Проведи роботу над помилками. Щонайменше три з них арифметичні, а не змістові».
Зупинене серце знову пішло, помчало з потрійною швидкістю. На Тода накотила полегкість — але та хвиля була не прохолодна, а гаряча: яке складне й дивне відчуття. Він заплющив очі, не чуючи, як дзижчать над своїми результатами однокласники, починаючи боротьбу (підсумок якої всі знали наперед) за додатковий бал у тому чи тому пункті завдань. За стінками очей Тод бачив червоність. Вона пульсувала, мов потік крові, у такт із його серцем. Тієї миті він ненавидів Дюссандера сильніше, ніж доти за весь час. Руки міцно стислися в кулаки, і він відчайдушно мріяв, мріяв, мріяв, щоб у них опинилася худа курчача шийка Дюссандера.
Дік і Моніка Боудени спали на однакових ліжках, розділених столиком, на якому стояла прегарна імітація лампи «Тиффані». Їхня спальня була обшита панелями зі справжнього червоного дерева, уздовж стін тяглися затишні ряди книжок. На протилежному боці кімнати, між двома підставками для книг зі слонової кістки (у вигляді дорослих слонів, що стали на задні лапи), примостився круглий телевізор «Соні». Дік у навушниках дивився Джонні Карсона[79], а Моніка читала свіжий роман Майкла Крайтона[80], щойно того дня присланий із книжкового клубу.
— Діку. — Вона поклала в Крайтона закладку (НА ЦЬОМУ МІСЦІ Я ЗАСИНАЮ — було написано на ній) і згорнула книжку.
У телевізорі Бадді Гекет щойно всіх розсмішив. Дік теж усміхнувся.
— Діку, — голосніше покликала Моніка.
Він вийняв «краплі» з вух.
— Що?
— Як думаєш, із Тодом усе гаразд?
Насупивши чоло, він уважно подивився на неї, а тоді ледь помітно похитав головою. «Je ne comprends pas, cherie»[81]. Жартики з його кульгавою на обидві ноги французькою обоє розуміли без слів. Дік і Моніка познайомилися в коледжі, коли йому загрожував незалік за обов’язковий мовний курс. Батько надіслав йому зайві двісті доларів, щоб найняв собі репетитора. Моніку Дероу він обрав навмання, тицьнувши пальцем в оголошення на дошці біля корпусу. До Різдва вона вже носила його значок[82]… і він спромігся на задовільну оцінку з французької.
— Ну… він схуд.
— Так, трохи щуплуватий він у нас. — Дік поклав навушники від телевізора собі на коліна, де вони й далі тихенько попискували. — Моніко, але ж він росте.
— Так швидко? — із неспокоєм у голосі спитала вона.
Дік розсміявся.
— Так швидко. Я підлітком вимахав на цілих сім дюймів. У дванадцять ще була креветка п’ять і шість заввишки, а стала красивезна гора м’язів шість футів один дюйм[83] на зріст, яку ти бачиш перед собою сьогодні. Мама казала, що в чотирнадцять було чути, як я росту вночі.
— Добре, що ти не весь аж так сильно виріс.
— Не розмір головне, а як ним користуєшся.
— А зараз трохи покористуватися не хочеш?
— Бачу, наше дівчисько стає зухвалим, — сказав Дік Боуден і пожбурив навушники через кімнату.
Потому, коли він уже поринав у сон:
— Діку, йому ще й погані сни сняться.
— Кошмари? — промимрив він.
— Кошмари. Я, коли виходила вночі в туалет, двічі-тричі чула, як він стогне уві сні. Але будити не хотіла. Може, це по-дурному, але моя бабуся колись казала, що коли людину розбудити посеред кошмару, вона може збожеволіти.
— Та бабуся, що пшечкою була?
— Пшечкою, так, пшечкою. Скажи ще, жидівкою. От молодець.
— Ти зрозуміла, що я мав на увазі. А чому нагорі унітазом не користуєшся? — Дік ставив його власноруч два роки тому.
— Ти ж знаєш, що злив завжди тебе будить.
— То не зливай.
— Діку, це брудно.
Він зітхнув.
— Іноді, коли я заходила, він пітнів. І простирадла були вологі.
Дік широко всміхнувся в темряві.
— Ще б пак.
— І що це озна… ох. — Моніка злегка ляснула його долонею. — Це теж брудно. До того ж, йому лише тринадцять.
— Наступного місяця чотирнадцять буде. Він уже не такий маленький. Понад свої літа розвинений — можливо. Але не такий маленький.
— А тобі скільки років було?
— Чотирнадцять чи п’ятнадцять. Я вже точно не пам’ятаю. Але пам’ятаю, що прокинувся й подумав, що помер і потрапив у рай.
— Але ти був старший, ніж Тод.
— Усе це тепер стається раніше. Може, молоко винне… чи фторид. Ти знала, що в усіх дівчачих туалетах школи, яку ми будували торік у Джексоні, поставили автомати з прокладками? І це п’яті-восьмі класи. Нині пересічному шестикласнику лише десять років. Скільки тобі було років, коли в тебе почалося?
— Не пригадую, — відказала вона. — Знаю тільки, що звуки, які видає Тод уві сні, не такі… наче він помер і потрапив у рай.
— А ти в нього про них питала?
— Один раз. Тижнів шість тому. Тебе не було, ти грав у гольф із тим жахливим Ерні Джейкобзом.
— Той жахливий Ерні Джейкобз уже в сімдесят сьомому зробить мене повноцінним партнером, якщо доти його не затрахає до смерті та його жовтошкіра жердина-секретарка. До того ж, за гольф завжди платить він. І що сказав Тод?
— Що він нічого не пам’ятає. Але його обличчя… якось спохмурніло. Мені здається, він каже неправду.
— Моніко, я не все пам’ятаю з днів своєї милої давно минулої молодості, але одне пригадую точно — «мокрі» сни не завжди приємні. Власне, вони можуть бути й відверто неприємними.
— І як таке можливо?
— Провина. Почуття провини в усіх іпостасях. Її хвіст аж із дитинячого віку тягнеться, коли йому дуже чітко пояснили, що мочитися в ліжечко не можна. Потім ще цей секс.
