Українська література » » Чотири сезони - Стівен Кінг

Чотири сезони - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Чотири сезони - Стівен Кінг
class="p1">— Ну, лікарі кажуть, що він непогано тримається, як на свій вік. Йому сімдесят дев’ять.

— Нівроку! — вигукнув Морис. — Знаєш, він не дуже зі мною розмовляє. Але з того, що каже, я зрозумів, що він натуралізований громадянин. Як я. Знаєш, я поляк. За походженням тобто. Із Радена.

— Справді? — ввічливо мовив Тод.

— Так. Знаєш, як у Радені називають кришку каналізаційного люка?

— Ні, — усміхнувся Тод.

— Винахід Говарда Джонсона[101], — і Морис розсміявся. Тод засміявся разом із ним. Здригнувшись від сміху, Дюссандер глипнув на них і ледь помітно насупився. Та потім Моніка щось сказала, і він знову перевів погляд на неї.

— То твій друг натуралізований чи ні?

— А, так, — кивнув Тод. — Він із Німеччини. Ессен. Знаєте таке місто?

— Ні, — відповів Морис. — Але в Німеччині я був лише раз. Цікаво, чи він пройшов війну.

— Оцього я не скажу. — Тодові очі враз похолоднішали.

— Ні? Ну та це не має значення. То було давно-давно, та війна. Ще два роки, й у цій країні з’являться люди, які за конституцією зможуть стати президентами. Президент, який народився вже після війни! Для них, либонь, не буде різниці між дюнкеркським чудом[102] і переходом Ганнібала зі слонами через Альпи.

— А ви були на війні? — поцікавився Тод.

— Можна й так сказати. Ти хороший хлопчик, прийшов навідати старенького… двох стареньких, зі мною включно.

Тод скромно всміхнувся.

— Я стомився, — сказав Морис. — Мабуть, посплю.

— Бажаю вам якнайшвидше одужати.

Морис кивнув, усміхнувся й заплющив очі. А Тод повернувся до ліжка Дюссандера, якраз вчасно, бо його батьки саме збиралися йти. Тато все поглядав на годинник і з награною щиросердістю в голосі вигукував, як же все-таки вже пізно. Але Морис Гейзель не спав. І потім ще довго не міг заснути.

Через два дні Тод повернувся в лікарню сам. Цього разу Морис Гейзель на сусідньому ліжку, вмурований у свій гіпс, міцно спав.

— Ти добре впорався, — тихо промовив Дюссандер. — Повертався потім у будинок?

— Так. Поклав назад скриньку й спалив того клятого листа. Не думаю, що комусь до нього є діло, але я боявся… не знаю чого. — Він знизав плечима, неспроможний сказати Дюссандеру, що його мучить якийсь забобонний страх щодо того листа. Страх, що хтось може забрести в будинок, хтось, хто читає німецькою, хтось, хто помітить, що в листі описано події десятирічної або навіть двадцятирічної давності.

— Наступного разу пронеси мені контрабандою щось випити, — попросив Дюссандер. — За сигаретами я не сумую, як виявилося, але…

— Я більше не прийду, — сухо відповів Тод. — Ніколи. Це кінець. Ми квити.

— Квити. — Дюссандер згорнув руки на грудях і всміхнувся. Не лагідною усмішкою… Дюссандеру таке не було властиво, однак він помітно старався. — Я здогадувався, що можу це почути. Наступного тижня мене виписують з цього цвинтаря… принаймні обіцяють. Лікар каже, я ще кілька років протягну у своїй шкурі. Я спитав, скільки, а він лише розсміявся. Підозрюю, що це означає — не більше від трьох, а найімовірніше — не більше від двох. Та однаково я можу зробити йому сюрприз і прийти на прийом у рік Оруелла.

Два роки тому Тод би підозріливо насупився на такі слова, але зараз лише кивнув.

— Але, між нами кажучи, хлопче, я майже облишив надії побачити перелом століття.

— Я хочу тебе про щось запитати, — дивлячись на Дюссандера впритул, проказав Тод. — Тому й прийшов сьогодні. Хочу запитати про те, що ти якось був сказав.

Зиркнувши через плече на чоловіка в сусідньому ліжку, Тод підтягнув стілець поближче до ліжка Дюссандера. До його ніздрів долинув запах старого німця — сухий, він нагадував єгипетську кімнату в музеї.

— То питай.

— Той бомж. Ти сказав, що в мене є досвід у таких справах. Власний досвід. Що ти мав на увазі?

Дюссандер заусміхався трохи ширше.

— Я, хлопче, газети почитую. Старі шкарбани завжди читають газети, тільки не так, як це роблять молодші люди. Як відомо, канюки мають схильність збиратися наприкінці певних злітно-посадкових смуг у Південній Америці, коли віє підступний бічний вітер. Ти це знав? Отак і старий шкарбан читає газети. Місяць тому в недільній газеті «Санді» пройшла історійка. Не на перших шпальтах, бомжі та інша алкашня нікого не цікавлять аж так, щоб на першій сторінці про них писати. Але то була головна новина в постійній рубриці. «ХТО ПОЛЮЄ НА БЕЗХАТЧЕНКІВ САНТА-ДОНАТО?» — під таким заголовком її надрукували. Примітив. «Жовта» журналістика. Ви, американці, нею славитесь.

Тодові руки стислися в кулаки, погризені нігті сховалися з виду. Газети «Санді» він не читав ніколи — волів витрачати свій час на щось краще. Звісно, протягом щонайменше тижня після кожної зі своїх «гулянок» він переглядав газети щодня. Але жоден із його замордованих покидьків не добирався далі третьої сторінки. Думка про те, що хтось поза його спиною робить якісь припущення і з’єднує точки, розлютила його не на жарт.

— У статті йшлося про кілька вбивств, убивств із особливою жорстокістю. Різанина, забиття до смерті. «Брутальність нелюда» — так охарактеризував це автор. Але ти ж знаєш цих журналюг. Писака, який наваяв ту жалюгідну статейку, сам визнав, що серед цих нещасних високий рівень смертності і що в Санта-Донато вже давно нужденних більше, ніж треба. І якщо взяти будь-який із попередніх років, то не всі ці люди вмирали своєю смертю чи від поганих звичок. Убивства — теж не рідкість. Але в більшості випадків убивцею зазвичай виступав хтось із дегенератів-дружків покійника, а мотив — щось не поділили за грою в карти на копійку чи побилися за пляшку шмурдяку. Убивця найчастіше радо зізнавався. Його переповнювало каяття.

Але оці нещодавні вбивства не розкрили. А ще зловіснішим, на думку цього жовтого писаки — якщо, звісно, він думає головою, а не іншим місцем, — є високий показник зниклих за останні кілька років. Авжеж, припускає він знову, ці люди — просто сучасні бурлаки, не більше. Вони звідкись беруться й кудись ідуть. Але дехто з них пішов, не забравши чеків допомоги з безробіття чи чеків за поденну працю, які видають лише по п’ятницях. Чи могли вони стати жертвами цього Бомжорізника, запитує жовтушник? Жертвами, яких так і не знайшли? Тьху!

Дюссандер замахав руками

Відгуки про книгу Чотири сезони - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: