Чотири сезони - Стівен Кінг

Але той перший раз із Бетті пройшов дуже навіть непогано — вона, на відміну від нього, не була цнотливою. Їй довелося ввести в себе рукою його член, але для неї то була звична річ. І десь посередині самого акту вона пробулькала з ковдри, на якій вони лежали: «Як же я люблю трахатись!» Таким тоном якась інша дівчина могла б висловити свою любов до морозива «Полуничний вихор».

Наступні ж зустрічі — їх було п’ять (п’ять з половиною, якщо рахувати останній вечір) — були вже гірші. Власне, вони погіршувалися, можна сказати, семимильними кроками… хоча він досі не був упевнений, що Бетті це усвідомлювала (принаймні до минулого вечора). Насправді було зовсім навпаки — Бетті явно вважала, що знайшла прутень своєї мрії.

А Тод не відчував нічого з того, що мусив би відчувати в такі миті. Коли він цілував її в губи, то здавалося, ніби цмокає теплу, проте сиру печінку. Її язик у нього в роті навіював думки про бактерії, які вона може переносити. А часом навіть ввижалося, що він відчуває запах пломб у неї в зубах, неприємний металевий сморід, наче від хрому. Груди в неї були як мішки м’яса. І більше нічого.

До інфаркту Дюссандера Тод встиг зробити це з нею ще двічі. І щоразу важче було підняти член. В обох випадках він досяг ерекції завдяки фантазії. Вона була гола перед усіма їхніми друзями. Плакала. Тод примушував її ходити туди й назад між ними та викрикував:

— Покажи цицьки! Хай побачать твій передок, дешева ти курва! Розстав сідниці! Так, нахилися і РОЗСТАВ їх!

Але вдячність Бетті мала всі підстави. Він був дуже хорошим коханцем, не всупереч своїм проблемам, а завдяки їм. Підняти член було лише першим кроком. Коли досягнеш ерекції, потрібно ще дійти до оргазму. Учетверте, коли вони цим займалися (то було через три дні після серцевого нападу в Дюссандера), він її довбав понад десять хвилин. Бетті Траск вирішила, що померла й потрапила в рай. Вона тричі кінчила й була на шляху до четвертого оргазму, але тут Тод згадав давню фантазію… що, по суті, була Першою фантазією. Дівчина на столі, зв’язана й безпомічна. Величезний фалоімітатор. Гумова куля. Та тільки зараз, коли він був знесилений, упрілий і мало не божеволів од бажання кінчити й покласти край цьому жахіттю, обличчя дівчини на столі стало обличчям Бетті. І це спричинило безрадісний гумовий спазм, який (принаймні формально) він міг вважати оргазмом. А за мить Бетті вже шепотіла йому на вухо, і теплий віддих пахнув жуйкою «джусі фрут»:

— Сонечко, можеш мене мати, коли схочеш. Тільки подзвони, і я твоя.

Тод мало не застогнав уголос.

Суть його дилеми полягала ось у чому: чи не постраждає його репутація, якщо він порве з дівчиною, яка завжди готова йому дати? Чи не здивує це людей? Щось йому підказувало, що не здивує. Він згадав, як ішов коридором за двома хлопцями зі старшого класу й почув, як один другому казав, що порвав зі своєю дівчиною. Інший схотів знати, чому.

— Натрахався, — відповів перший, й обидва заіржали, мов коні.

«Коли хтось спитає, чого я її кинув, просто скажу, що натрахався. Але що, як вона скаже, що ми всього п’ять разів цим займалися? Цього досить? Що? … Скільки? … Скільки разів? … Хто говоритиме? … Що вони скажуть?»

Думки в голові бігли безперестанку, невтомно, як голодний щур у лабіринті, з якого немає виходу. Він невиразно усвідомлював, що робить із малої мухи великого слона, і що сама ця його неспроможність розв’язати проблему щось говорить про те, яким він став смиканим. Але це розуміння принципово не змінило його поведінки, і Тод занурився в чорну депресію.

Універ. Виходом міг стати тільки універ. Універ дав би йому відмазку, щоб порвати з Бетті, й ні в кого б не виникло жодних запитань. Але здавалося, що до вересня ще ціла вічність.

Уп’яте йому знадобилося чи не двадцять хвилин, щоб домогтися стояка, але Бетті заявила, що відчуття варті чекання. А тоді, минулої ночі, він узагалі нічого не зміг.

— Та що з тобою таке? — роздратовано спитала Бетті. Після двадцяти хвилин, протягом яких вона здійснювала маніпуляції з його в’ялим пенісом, їй, геть розкуйовдженій, урвався терпець. — Ти що, один із тих, гомосеків?

Тоду вартувало великих зусиль не задушити її на місці. А якби при ньому була його «тридцятка»…

— А щоб ви мені живі були! Синку, вітаю тебе!

— Що? — Тод відірвав погляд од детектива, а розум — від своїх чорних дум.

— Ти потрапив у команду шкільних зірок Південно-Каліфорнійського! — Від гордості й утіхи батько аж розплився в усмішці.

— Серйозно? — Він не зразу врубався, про що говорить тато. Довелося продиратися крізь значення слів. — А, так, тренер Галлер щось мені казав про це наприкінці року. Казав, що висуне мене й Біллі Делайонза. Але я не думав, що з цього щось вийде.

— Але щось, я так бачу, ти не дуже радий!

— Я намагаюся…

(а яка, блін нахер, різниця?)

…звикнути до цієї думки. — Зробивши над собою велетенське зусилля, він видушив усмішку. — Можна гляну статтю?

Батько простягнув йому через стіл газету й підвівся.

— Піду будити Моніку. Вона має це побачити, поки ми не поїхали.

«Господи, ні… обох їх я сьогодні вранці не витримаю».

— Ой, не треба. Ти ж знаєш, вона вже не зможе заснути, якщо ти її розбудиш. Залишимо газету для неї на столі.

— Так, мабуть, можна й так зробити. Тоде, ти збіса вдумливий хлопчик. — Він поплескав Тода по плечу, і той міцно стиснув повіки. Та водночас скинув його руку з плеча жестом «ой, та ну», розсмішивши цим батька. Тод знову розплющив очі й подивився на газету.

«ЧЕТВЕРО ХЛОПЦІВ У СПИСКУ «УСІХ ЗІРОК» УНІВЕРСИТЕТУ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ» — такий