Чотири сезони - Стівен Кінг

Моніка погладила його по руці.

— Не знаю, чому його цікавили акції, але так було.

— У нього було трохи акцій, — сказав Ричлер. — То був його засіб для існування. А знаєте, який дивний збіг обставин стався? Того чоловіка, якому він замовляв вибрати, у які цінні папери вкласти гроші, посадили за обвинуваченням у вбивстві, ще наприкінці сорокових. У будинку Дюссандера знайшли вісім різних посвідчень особи. Любив же він перестрахуватися.

— Думаю, він тримав акції десь у банківській скриньці, — висловив припущення Тод.

— Що, вибач? — здійняв брови Ричлер.

— Акції, — повторив Тод. Його батько, на чиєму обличчі теж відбився подив, кивнув до Ричлера.

— Його акціонерні сертифікати лежали в скрині під ліжком, — сказав Ричлер, — разом із тим його фото в ролі Денкера. А що, синку, у нього була банківська скринька? Він про таке згадував?

Ненадовго замислившись, Тод похитав головою.

— Я просто подумав, що акції люди зберігають саме там. Не знаю. Це… уся ця історія… розумієте… у мене скоро дах від неї поїде. — Він заціпеніло похитав головою, і те заціпеніння було аж ніяк не підробним. Він справді був приголомшений. Та мало-помалу гору взяв інстинкт самозбереження. У ньому наростала пильність, а в душі ворухнулися перші зародки впевненості. Якби Дюссандер справді винайняв банківську скриньку, щоб зберігати в ній документи, то хіба б він не переклав туди свої акціонерні сертифікати? І ту фотографію?

— У цій справі ми співпрацюємо з ізраїльтянами, — сказав Ричлер. — Проте не офіційно. Я був би вдячний, якби ти не згадував про це, якщо розмовлятимеш із журналістами. Ізраїльтяни — справжні профі. Там є один чоловік, його прізвище Вайзкопф. Тоде, він хоче завтра з тобою поговорити. Якщо ви з батьками не проти.

— Мабуть, не проти, — відповів Тод. Але від думки про те, що його обнюхуватимуть ті самі пси, що полювали на Дюссандера всю останню третину його життя, відчув, як його пронизує атавістичний жах. Дюссандер ставився до них з неабиякою пошаною, і Тод розумів, що йому буде тільки краще, якщо він ні на секунду про це не забуватиме.

— А ви, містере й місіс Боуден? Не заперечуєте проти того, щоб Тод побалакав із містером Вайзкопфом?

— Якщо Тод згоден, — сказав Дік Боуден. — Але я теж хочу бути присутнім. Читав я про цих кадрів із Моссаду…

— Вайзкопф не з Моссаду. Таких як він, ізраїльтяни називають спеціальними уповноваженими. Насправді він викладає граматику їдишу, уявляєте? Й англійську літературу. А ще два романи написав. — І Ричлер усміхнувся.

Але Дік лише відмахнувся.

— Не знаю, хто він такий, але я не дозволю йому цькувати Тода. Судячи з того, що я читав, ці хлопці можуть бути аж занадто профі. Може, він і нормальний. Але я хочу, щоб ви з цим Вайзкопфом затямили собі, що Тод старався допомагати старому чоловікові. Він не знав, що той ховається під чужою личиною.

— Тату, усе нормально, — кволо всміхнувшись, заспокоїв його Тод.

— Я прошу вас надати нам усю можливу допомогу, — сказав Ричлер. — Чудово розумію ваше занепокоєння, містере Боуден. Я думаю, ви побачите, що Вайзкопф — приємний хлопець, він не тисне. Я вже запитав усе, що хотів, але відкрию вам таємницю: ізраїльтян найбільше цікавить, чи Тод був із Дюссандером, коли в того стався серцевий напад, через який він потрапив у лікарню…

— Він попросив мене прийти до нього й прочитати листа, — сказав Тод.

— Ми знаємо. — Ричлер нахилився вперед, спершись ліктями на коліна. Краватка звисала перпендикулярно до підлоги. — Ізраїльтяни хочуть знати більше про той лист. Дюссандер був великою рибою, але не останньою в ставку — принаймні так каже Сем Вайзкопф, і я йому вірю. Вони вважають, що Дюссандер міг багато знати про іншу велику рибу. Більшість із тих, що досі живі, могли осісти в Південній Америці, але в дюжині інших країн теж можуть бути… включно зі Сполученими Штатами. Ви знали, що чоловіка, який був заступником коменданта Бухенвальду, схопили у вестибюлі готелю в Тель-Авіві?

— Справді?! — Очі в Моніки стали круглими від подиву.

— Справді, — кивнув Ричлер. — Два роки тому. Суть у тому, що ізраїльтяни вважають, буцімто лист, який Дюссандер просив Тода прочитати, міг бути від когось із тих інших великих риб. Може, вони й правду кажуть, а може, помиляються. Хай там як, вони хочуть знати.

Відповів йому Тод, котрий ходив додому до Дюссандера й спалив листа:

— Лейтенанте Ричлер, я б допоміг вам чи цьому Вайзкопфу, якби міг. Але той лист був німецькою. Читати було дуже важко. Я почувався дурнем. Містер Денкер… Дюссандер… хвилювався все більше й просив мене по буквах називати слова, яких не міг розібрати через мою, ну, вимову. Але я думаю, загалом він розумів, про що я читаю. Пригадую, один раз навіть засміявся і сказав: «Так, так, це саме те, що ти б зробив, чи не так?» А тоді щось промовив німецькою. Це було за дві чи три хвилини до того, як його розбив інфаркт. Якийсь Думкоп згадував. Здається, німецькою це означає «дурний».

Він нерішуче поглянув на Ричлера, у душі тішачись брехнею, яку так гарно сплів.

Ричлер кивнув.

— Так, ми розуміємо, що лист був німецькою. Черговий лікар чув від тебе цю історію, він її підтвердив. Але сам лист, Тоде… ти пам’ятаєш, куди він подівся?

«Ось воно, — подумав Тод. — Вирішальний момент».

— Здається, на столі лежав, коли приїхала «швидка». Потім ми всі поїхали. У суді я цього підтвердити не зможу, але…

— По-моєму, на столі лежав якийсь лист, — втрутився Дік. — Я щось таке піднімав і дивився на нього. Папір був наче для авіапошти, але я не звернув уваги, чи німецькою було написано того листа.

— Тоді він досі має там лежати, — сказав Ричлер. — Але це саме те, чого ми не можемо зрозуміти.

— Його нема? — спитав Дік. — Тобто його не було?

— Нема й не було.

— Може, у будинок хтось заліз, — висловила припущення Моніка.

— А туди й залазити не потрібно було, — відповів їй Ричлер. — Коли його вивозили, зчинився такий рейвах, що замкнути двері всі забули. А сам Дюссандер, очевидячки, нікого не просив