Чотири сезони - Стівен Кінг

— І що ви скажете? — спитав Вайзкопф у Ричлера, коли той підібрав його біля забігайлівки за три квартали від будинку Боуденів.

— Я скажу, що малий якось причетний, — відповів Ричлер. — Якось, певним чином, до певної міри. Та чи холоднокровно він тримається? Якщо налити йому в рот гарячої води, то, я думаю, він виплюне кубики льоду. Я кілька разів заманював його в пастку, але не дістав нічого, що можна використати в суді. А якби тиснув далі, то за рік два, навіть якщо щось і склеїться, якийсь мудрагель-адвокат витягне його, бо скаже, що його спровокували. Він же ще неповнолітній. Принаймні з формальної точки зору. А насправді, якщо хочете знати мою думку, неповнолітнім він перестав бути років у вісім. Він такий страшний. — Ричлер вставив до рота сигарету й розсміявся. Доволі нервово. — Серйозно, така хрінь, аж мороз біля нього пробирає.

— Де він проколовся?

— На телефонних дзвінках. Це головне. Коли я підкинув йому цю ідейку, то побачив, як у нього загорілися очі — як у пінбольного автомата. — Ричлер повернув праворуч і повів «Шевроле Нова» без розпізнавальних знаків униз пандусом для виїзду на автостраду. За двісті ярдів праворуч од них був схил і сухе дерево, за яким суботнього ранку, не так давно, Тод без набоїв стріляв зі своєї гвинтівки.

— Він собі крутить у голові: «Цей лягавий зовсім шизонувся, якщо думає, що в Дюссандера тут, у місті, був друган-нацик, але якщо він справді так думає, то я виходжу сухим». Отож і каже: ага, Дюссандеру дзвонили, раз чи два на тиждень. Дуже загадкові дзвінки. «Не можу зараз говорити, Я передзвоню» — таке щось. Але протягом останніх семи років Дюссандер платив за телефон за особливим «тихим» тарифом. Майже жодних дзвінків, і ніяких міжміських. Раз чи два на тиждень йому ніхто не телефонував.

— Що ще?

— Він миттєво дійшов висновку, що вкрали тільки листа, більше нічого. Він знав, що то була єдина річ, яка зникла, бо сам вертався до будинку Дюссандера й забрав його.

Ричлер енергійно загасив сигарету в попільничці.

— Насправді ми думаємо, що той лист — бутафорія. Ми думаємо, що Дюссандера вхопив інфаркт, коли він закопував труп… найсвіжіший труп. У нього на взутті й манжетах була земля, свіжа, тому це життєздатне припущення. Це означає, що він зателефонував малому вже після серцевого нападу, а не до нього. Він повзе нагору й дзвонить малому. Малого це висаджує — якщо його взагалі щось може висадити… і він експромтом вигадує про лист. Байка така собі, але й не дуже погана… зважаючи на обставини. Він їде до Дюссандера й прибирає за ним гармидер. Усе, малий зловив хвилю, його пре, але час підтискає. Приїжджають фельдшери на «швидкій», от-от має прибути його батько, і для сценічного антуражу потрібен той лист. Він піднімається сходами нагору й розтрощує скриньку…

— І у вас є докази? — спитав Вайзкопф, і собі запалюючи цигарку. То був «плеєр» без фільтра, і Ричлеру засмерділо кінським лайном. «Не дивно, що Британська імперія розпалася, — подумав він, — коли вони почали смалити такі цигарки».

— Так, доказів у нас сила-силенна, — кивнув Ричлер. — На скриньці відбитки, що збігаються з відбитками, які ми знайшли в його шкільній особовій справі. Але його відбитки в тому проклятущому домі практично на всьому!

— Та все одно, якщо ви все це йому пред’явите, то можете налякати, — зауважив Вайзкопф.

— Ой, слухайте, бачили б ви того малого. Коли я сказав, що він холоднокровний, то не перебільшував. Він скаже, що Дюссандер раз чи два просив його принести ту скриньку, щоб звідти щось витягти чи щось туди покласти.

— Його відбитки є на лопаті.

— Скаже, що трояндовий кущ саджав на задньому дворі. — Ричлер витяг сигарети, але виявилося, що пачка порожня. Вайзкопф простягнув йому «плеєр». Затягнувшись один раз, Ричлер закашлявся. — На смак така сама гидь, як і на запах, — просипів він.

— Як і ті гамбургери, якими ми вчора обідали, — усміхнувся у відповідь Вайзкопф. — Ті макбургери.

— Біґ-маки, — виправив Ричлер і розсміявся. — Гаразд. Крос-культурне запилення не завжди дає результат. — Його усмішка зблякла. — Він такий чистенький, розумієш?

— Так.

— Це тобі не якась малолітня зірка колонії з волоссям до сраки й ланцюгами на мотоциклетних чоботах.

— Так. — Вайзкопф роздивлявся потоки транспорту навколо й дуже радів, що не він сидить за кермом. — Це просто хлопчик. Білий хлопчик із респектабельної сім’ї. І мені важкувато повірити, що…

— Я думав, у вас до вісімнадцяти років уже вміють обходитися з гвинтівками й гранатами. В Ізраїлі.

— Так. Але коли це все закрутилося, йому було чотирнадцять. Навіщо чотирнадцятилітньому хлопчику зв’язуватися з таким, як Дюссандер? Я і так, і сяк намагався це зрозуміти, але однаково не виходить.

— А мене б влаштувала і відповідь на запитання «як». — Ричлер пожбурив недопалок з вікна. Від тієї цигарки в нього розболілася голова.

— Можливо, якщо це й сталося, то волею випадку. Збіг обставин. Я, лейтенанте Ричлер, дуже люблю один вислів. «Щасливий збіг». І думаю, що він може бути як білим, так і чорним.

— Я не доганяю, про що ви мені оце зараз говорите, — похмуро сказав Ричлер. — Єдине, що розумію, — той малий неприємніший за жука, якого знаходиш під каменем.

— Усе дуже просто. Будь-який інший хлопчисько на його місці залюбки розтриндів би батькам і поліції. Сказав би: «Я упізнав злочинця. Він живе за такою адресою. Так, я в цьому впевнений». А потім хай ним займаються уповноважені органи. Чи ви вважаєте, що я помиляюся?

— Ні, не вважаю. Малий би кілька днів купався в променях слави. Більшості дітей таке подобається. Фотка в газеті, інтерв’ю у вечірніх новинах, може, навіть шкільна нагорода за громадянську пильність. — Ричлер розсміявся. — Чорт, пацана могли б навіть показати в «Справжніх людях»[117].

— Що таке «Справжні люди»?

— Не зважайте. — Ричлеру довелося підвищити голос, бо повз його «нову» обабіч саме котили десятиколісні фури. Вайзкопф нервово зиркав з однієї на другу. — Краще вам цього не знати. Але більшість дітей справді такі, ви маєте рацію. Більшість.