Чотири сезони - Стівен Кінг

— У пеклі з тим йобаним фріцем все обговорите, — сказав Тод і натиснув на гачок.

Звук пострілу громом прокотився в гарячій безвітряній тиші пообіддя. Еда Френча жбурнуло на «сааб». Він закинув руку за спину й відірвав із лобового скла «двірник». Дурнуватим поглядом втупився в нього, поки пляма крові розпливалася на його синьому гольфі, а потім кинув «двірник» на землю й подивився на Тода.

— Норма, — прошепотів він.

— Чудово, — кивнув Тод. — Як скажеш, чемпіоне. — Він знову вистрелив у Ґумку Еда, і цього разу половина голови зникла у фонтані крові та бризках кісток.

П’яно розвернувшись, Ед шукав дверцята водія. Здушеним голосом, що дедалі слабшав, він раз у раз повторював ім’я своєї дочки. Тод знову вистрелив, цілячись у копчик, й Ед упав. Його ноги кілька секунд ще сіпались на гравії, а потім непорушно заклякли.

«Як на шкільного психолога, він був міцним горішком», — подумав Тод, і з його губ зірвався короткий смішок. І тут мозок прохромив кілок болю, гострий, мов ніж для льоду. Він заплющив очі.

А коли знову їх розплющив, то почувався краще, ніж за багато останніх місяців. Може, навіть краще, ніж за багато останніх років. Усе було чудово. Усе стало на свої місця. Порожнеча полишила його обличчя — на зміну їй прийшла хижа врода.

Він повернувся в гараж і зібрав усі набої, які мав, — понад чотириста штук. Поклав їх у старий наплічник і натягнув його на спину. А коли знову вийшов на сонце, то радісно всміхався, і в очах танцювали веселі вогники. Саме так хлопці всміхаються у свій день народження, на Різдво, на День незалежності. Та усмішка означала все: феєрверки, халабуди на деревах, таємні знаки й таємні місцини для зустрічей, тріумфальне закінчення великої гри, коли безмежно щасливі фанати виносять гравців у місто на плечах. Екстатична усмішка білобрових хлопчаків, що вирушають на війну в залізних касках.

— Я володар світу! — щодуху закричав він у високу синь небес і на мить здійняв гвинтівку обома руками над головою. А тоді переклав її в праву руку й попрямував до тієї місцини понад швидкісною автострадою, де земля спадала вниз, а сухе дерево давало сховок.

«Зняли» його лише через п’ять годин, коли вже майже споночіло.

ТІЛО 

1

Для найважливіших речей завжди найтяжче знайти слова. Ти соромишся їх, бо, утілені в словах, вони завше маліють — слова стискають речі, що здавалися неосяжними, поки були у твоїй голові, і стали невеличкими, коли їх звідти видобули. Однак усе не так просто, скажи? Найважливіші речі зберігаються дуже близько від тайника твого серця, як дороговкази до скарбу, що його твої люті вороги залюбки викрали б у тебе з-під носа. І часом ти наважуєшся на зізнання, що коштують тобі дуже дорого, а люди тільки дивляться на тебе якось дивно, узагалі не розуміючи, що ти сказав чи чому ти вирішив, що це аж так важливо, і плакав, поки це вимовляв. Оце, по-моєму, найгірше. Коли таємниця лишається під замком не від браку оповідача, а від браку слухача, який би її зрозумів.

Мені було дванадцять і невдовзі мало виповнитися тринадцять, коли я вперше побачив труп. Це сталося тисяча дев’ятсот шістдесятого року, хтозна-коли… хоча іноді мені здається, що не так уже й давно то було. Особливо ночами, коли я прокидаюся з тих снів, де великий град б’є прямісінько по його розплющених очах.

2

На крислатому в’язі, що розкинувся понад пустищем у Касл-Року, ми влаштували собі халабуду. Нині на тому пустищі офіс компанії-перевізника, та й нашого в’яза давно немає. Що вдієш — прогрес. Ми створили щось на зразок клубу за інтересами, хоч і без назви. Постійних членів у ньому було п’ятеро чи шестеро, та ще кілька малих мокропиських час від часу крутилися під ногами. Ми люб’язно дозволяли їм зайти, коли грали в карти й потрібні були ще гравці. Грали найчастіше у блек-джек, на монетки — не більше за п’ять центів. Але за блек-джек і п’ять картинок можна було подвоїти виграш… а за шість картинок — навіть потроїти, хоча на таке божевілля один Тедді наважувався.

Стіни халабуди ми звели з планок, які видобули з купи сміття за крамницею «Мейкі. Деревина та будівельні матеріали» на Карбайн-роуд. У них було повно скабок і дірок від сучків, які довелося позатикати туалетним папером і паперовими рушниками. Дах зліпили з профнастилу, який виловили на сміттєзвалищі, повсякчас озираючись через плече, бо про собаку сторожа звалища ходили чутки, що він монстр і пожирає дітей. Того ж таки дня ми там роздобули ще й двері з москітною сіткою. Сітка не порвалася, але вся поіржавіла — ну вся повністю. Коли б ти не дивився крізь ті сітчасті двері, весь час здавалося, що сонце вже сідає.

А ще в нашому клубі, крім карт, можна було подиміти цигаркою та пороздивлятися журнали з дівчатками. Ми мали з півдюжини покоцаних попільничок, на дні яких стояли написи «КЕМЕЛ», на скабчастих стінах порозклеювали журнальні розвороти, а двадцять чи тридцять колод тепер уже заяложених карт Тедді роздобув у свого дядька, хазяїна крамниці канцелярського приладдя в Касл-Року. (Якось дядьо Тедді спитав у нього, у що ж ми граємо, і той йому відповів, що ми влаштовуємо турніри з крибіджу, і дядьо сказав, що тоді все в порядку.) Був у нас і набір пластмасових фішок для покеру й стос старезних журналів про вбивства — «Світ детективів», які ми гортали, коли ну зовсім нудно ставало. У підлозі ми спорудили тайник дванадцять на десять дюймів, куди скидали всі свої скарби, коли котромусь із наших татусів припікало проконтролювати — чи-добре-ми-тут-поводимося. Коли дощило, ми, сидячи в клубі, почувалися, наче всередині ямайського сталевого барабана… але того літа дощів не було взагалі.

Те літо видалося найпосушливішим і найспекотнішим з тисяча дев’ятсот сьомого року (принаймні так стверджували газети), і тієї п’ятниці, що передувала Дню праці та початку нового шкільного року, навіть золотарник у полях та канавах уздовж путівців померхнув і здавався нікчемним. Квітів і рослин у садах та на городах