Чотири сезони - Стівен Кінг
Тепер у південно-західному Мені нічого подібного вже статися просто не може. Більша частина території обросла забудовами й стала передмістям, а спальні райони навколо Портленда та Льюїстона повзуть в усі боки, мов мацаки величезного кальмара. Ліси нікуди не ділися, стоять собі, як і раніше, і якщо просуватися далі на захід у бік Білих гір, то вони густішають, але тепер, як зможеш пройти п’ять миль в одному напрямку, нікуди не звертаючи, то неодмінно наткнешся на асфальтовану дорогу з двома смугами. Але тисяча дев’ятсот шістдесятого терени між Чемберленом і Касл-Роком ще були не розроблені, подекуди навіть ліс востаннє рубали ще до Другої світової. У ті часи ще цілком реально було зайти в ліс і блукати в ньому до смерті.
4
Того ранку Верн Тесіо копав у себе під ґанком.
Ми всі одразу вкурили, навіщо, але вам, я думаю, треба трошки пояснити. У Тедді Дючампа з головою явно було не все в порядку, але Верн Тесіо теж зірок з неба не хапав. Хоча, як ви побачите далі, його брат Біллі був іще тупіший. Але спочатку дайте-но я вам розкажу, чого Верн копав під ґанком.
Чотири роки тому, коли Верну було вісім, він закопав під верандою будинку Тесіо банку з одноцентовими монетками. Темну місцину попід верандою Верн називав своєю «печерою». Він грався сам із собою у піратів, а ті монетки, значить, були його закопаним скарбом. Але якщо в піратів із Верном доводилося гратися комусь із нас, то називати це закопаним скарбом не можна було, тільки «здобиччю». Отож, він зарив монети глибоко, засипав ямку, вкрив свіжу землю якимсь сухим листям, яке понабивалося під ґанок за багато років. Потім намалював карту розташування скарбів і поклав її у себе в кімнаті на купу до іншого мотлоху. А за місяць геть про неї забув. Тоді раптом йому знадобилися гроші на якесь кіно чи що, він згадав про свої монетки й пішов шукати свою мапу. Але відтоді його матуся вже двічі чи тричі пройшлася по кімнаті з віником і позбирала всі старі домашки, обгортки від цукерок, комікси й збірки анекдотів. Одного ранку вона вкинула їх у плиту, щоб розпалити вогонь й зготувати снідання, і Вернова мапа шугонула разом із димом у комин.
Ну, так він зрозумів.
Він спробував відшукати те місце з пам’яті й копати там. Але марно. Праворуч і ліворуч від того місця. Теж марно. Того дня він більше не копав, але потім пробував знову і знову. Чотири роки, прикиньте? Чотири роки. От засада. Ми вже не знали, плакати нам чи сміятися.
У нього це переросло в якусь манію. Веранда в будинку Тесіо тягнулася вздовж усієї передньої стіни, на сорок футів у довжину й сім ушир. Він рази три перелопатив чи не кожен дюйм тієї землі. А монеток як не було, так і не з’явилося. З кожною розповіддю кількість тих монет збільшувалася. Коли все сталося вперше, він сказав нам із Крисом, що там їх було доларів на три, ну може, трохи більше. Уже через рік сума зросла до п’яти, а оце зовсім недавно виявилося, що там лежала ціла десятка (це число більшало чи меншало залежно від того, як відчайдушно Верн потребував грошей).
Періодично ми намагалися до нього донести те, до чого самі вже давно допетрали: Біллі дізнався про банку й викопав її сам. Але Верн відмовлявся в це вірити, хоча свого брата Біллі ненавидів так само люто, як араби — євреїв, і якби випала оказія, то неодмінно проголосував би за смертну кару, щоб його брата скарали на горло за дрібні крадіжки в магазині. А ще він відмовлявся спитати в Біллі в лоб. Може, боявся, що Біллі зарегоче й скаже: «Ясно, що я викопав, чмо ти тупе, там у тій банці було двадцять баксів, і я їх усі до останнього сраного цента спустив». Тож, коли йому щось стріляло в голову (а ще коли вдома не було Біллі), Верн ліз під веранду й копав. Вилазив він незмінно з плямами від землі на джинсах, листям у волоссі та порожніми руками. Ох, ми ж із нього іржали — як коні. І прізвисько підхоже йому дали — Монетка. Монетка Тесіо. Того дня я подумав, що він так шпарко прискакав до нас у клуб тому, що його пошуки монеток нарешті щасливо закінчилися.
Того ранку Верн прокинувся раніше за всіх, пожував свої кукурудзяні пластівці й пішов надвір — покидати м’яч у старе баскетбольне кільце, пришпандорене до стіни гаража, бо більше робити не було чого. А що погратися в привидів абощо він не мав із ким, то вирішив знов узятися за лопату. Уже під верандою почув, як грюкнули протимоскітні двері. Верн закляк і принишк. Якщо то батько, він виповзе на світло, а якщо Біллі зі своїм друзякою, малолітнім злочинцем Чарлі Гоґаном, то принишкне доти, доки вони не звалять.
Дві пари ніг спустилися східцями, і Верн почув дрижачий, плаксивий голос Чарлі Гоґана:
— Господи, Біллі, шо ж нам тепер робить?
Верн розказував, що саме оте тремтіння в голосі Чарлі — Чарлі, одного з хуліганістіших хуліганів на селі, — змусило його нашорошити вуха. Адже Чарлі тусувався з Ейсом Мерилом й Очиськом Чемберзом, а коли ти тусуєшся з такими пацанами, ти просто мусиш бути крутеликом.
— Нічо’, — відповів йому Біллі. — Оце й будем робить. Нічо’.
— Але шось же робить треба, — не вгавав Чарлі, і вони вдвох посідали на ґанку, неподалік того місця, де причаївся Верн. — Ти шо, не бачив його?
Верн скористався нагодою й підліз ближче до сходів, практично поповзом. Тоді він подумав, що Біллі та Чарлі, мабуть, повпивалися, мов свині, і когось переїхали. Верн плазував обережно, щоб під ним не зашелестіло старе листя. Якби ті двоє взнали, що він підслуховує під ґанком, то все, що лишилося б од Верна, можна було б спокійно скласти в бляшанку з-під консервованого собачого корму.
— Нам нічо’ не треба робить, — повторив Біллі Тесіо. — Малий мертвий,
