Чотири сезони - Стівен Кінг
— Та? — вищирився Верн, демонструючи гнилуваті зуби. Усмішка в нього була якась причмелена, наче думка про те, щоб умилостивити Біллі якимось своїм вчинком подіяла на нього, як сильний удар у підборіддя. — Ти думаєш?
Тедді теж скалив зуби. А тоді насупився й промовив:
— Ой-ой.
— Що? — спитав Верн. Він знов неспокійно завовтузився, боячись, як би Тедді в голову… чи в те його місце, на якому в решти людей була голова… не стрілило якесь примітивне заперечення.
— Наші предки, — відповів Тедді. — Знайдем завтра тіло малого в південному Гарлоу, то вони взнають, що ми не в наметі ночували на полі у Верна.
— Ага, — кивнув Крис. — Узнають, що ми ходили шукать того пацана.
— Не взнають, — сказав я. Відчуття були якісь дивні — радість і переляк водночас, бо я зрозумів, що ми можемо все провернути й нічого нам за це не буде. Від надміру емоцій мене трохи нудило на спеку й розболілася голова. Аби чимось зайняти руки, я підняв карти й узявся їх тасувати, як профі. Це вміння, а ще грати в крибедж — от і все, що лишилося мені від старшого брата Денніса. Інші пацани заздрили, чи не кожен, кого я знав, просив навчити, як це робиться… усі, крім Криса. Я думаю, лише Крис розумів, що показати комусь таке — це як віддати частку Денніса, а я не міг собі дозволити роздавати ці частки, бо в мене самого їх було не так багато.
— Ми просто їм скажемо, що ми знудилися в наметі на Верновому полі, бо вже чортзна-скільки разів у ньому ночували, — пояснив я. — Тому надумали піти вздовж колії й поставити намет у лісі. Кажу вам, ніхто з нас навіть шкуру не здере, бо всі будуть в ауті від нашої знахідки.
— Мій батя точно здере, — понуро сказав Крис. — Бо він злющий ходить, як чорт. — Він зажурено похитав головою. — Ай, біс із ним, хай здирає, воно того варте.
— Окей, — Тедді підвівся. Він ще либився, як ненормальний, і от-от міг розсміятися своїм пискучим сміхом-квохтанням. — Давайте після обіду всі зберемся біля Вернового будинку. А що ми їм про вечерю скажем?
— Ти, я і Ґорді скажем, що поїли у Верна.
— А я скажу мамі, що повечеряю у Криса, — сказав Верн.
Це могло вигоріти, якщо не станеться чогось надзвичайного чи наші батьки не зустрінуться всі разом. А телефону не було ні у Вернових предків, ні у Крисових. У ті часи ще багато сімей вважали телефон розкішшю, особливо сім’ї злидноти. А належністю до вершків суспільства ніхто з нас похвалитися не міг.
Мій тато був на пенсії. Батько Верна працював на текстильній фабриці та досі їздив на «десото» п’ятдесят другого року випуску. У мами Тедді був будинок на Денбері-стрит, і вона, коли могла, брала квартирантів. Того літа їй не підфартило — з червня у вікні вітальні висіла табличка «МЕБЛЬОВАНА КІМНАТА В ОРЕНДУ». А в Криса батя завжди був більш-менш «злющий, як чорт». Той алконавт жив на допомогу з безробіття (майже постійно) і більшу частину свого часу протирав штани у «Таверні Сьюкі» з Джуніором Мерилом, старим Ейса Мерила, та ще кількома іншими місцевими п’яндалигами.
Про свого батька Крис не сильно розводився, але ми всі знали, що він його люто ненавидить. Періодично, через кожні два тижні чи десь так, Крис з’являвся весь «розмальований», з синцями на щоках, шиї, з набряклим оком, що переливалося всіма кольорами веселки. А якось раз він прийшов у школу з великою неохайною пов’язкою на голові. Інші рази взагалі в школу не з’являвся. Його мама казала, що він хворий, бо прийти він не міг — у такому понівеченому вигляді. Крис був розумний, дуже розумний, але багато прогулював, і до його будинку часто навідувався містер Геллібертон, міський інспектор у справах неповнолітніх, на своєму старому чорному «шевроле» з наліпкою «ПАСАЖИРІВ НЕ БЕРУ». Коли Крис прогулював і Берті (там ми його називали — поза очі, звісно) його на цьому ловив, то тягнув за шкірку до школи й там уже вимагав для нього покарання на тиждень. Та коли Берті бачив, що Крис сидів удома, бо татко відбив йому нахрін усі нирки, то просто їхав собі геть, і слова не мовивши. І лише через двадцять років мені спало на думку піддати цей набір пріоритетів критичному осмисленню.
За рік до того Крису на два тижні заборонили відвідувати школу. У класі зникли гроші на молоко, коли настала Крисова черга їх збирати, а оскільки він був Чемберзом із тих нікчемашних Чемберзів, то довелося йому піти погуляти, хоча він клявся, що то не він загріб собі ті грошики. Того разу містер Чемберз уклав Криса на лікарняне ліжко з ночівлею. Почувши, що Криса усунули від занять, він зламав йому носа й праве зап’ястя. Так, сімейка в Криса була неблагополучна, і всі вважали, що він добром не скінчить… усі, включаючи самого Криса. Його брати гідним подиву чином справдили очікування всього міста. Дейв, найстарший, утік із дому в сімнадцять років, вступив на флот і скінчив тривалим ув’язненням у Порсмуті за зґвалтування та розбійний напад. Середульший, Річард (праве око в нього було дуже дивне й сіпалось, за це його й прозвали Очиськом), покинув школу в десятому класі й валандався тепер з Чарлі й Біллі Тесіо та їхніми малолітніми дружками, за якими колонія плакала.
— Я думаю, діло вигорить, — запевнив я Криса. — А Джон і Марті? — Джон і Марті Деспейни теж були постійними членами нашої банди.
— Їх ще нема, — відповів Крис. — І до понеділка не вернуться.
— А. Ну шкода.
— То ми надумали? — неспокійно соваючись, спитав Верн. Він хотів, щоб ми ані на мить не губили нитки розмови.
— Та мабуть, — протягнув Крис. — У скат ще хтось хоче зіграти?
Але ніхто не схотів. Усі були надто схвильовані, щоб різатися в карти. Ми злізли з халабуди на дереві, перемахнули через паркан на пустище й трохи пограли в «три летить, шість котиться» старим бейсбольним м’ячем Верна, заклеєним ізоляційною стрічкою, але це теж було не в кайф. Усі могли думати тільки про одне — про малого Бравера, якого переїхав поїзд. І як ми його побачимо
