Чотири сезони - Стівен Кінг

— Він поїхав у Сіам, у справі, Гепе. Ану, греби звідси. Там десь упадеш, зжереш лампочку.

— Мені треба поговорити з лейтенантом Бозменом, і я нікуди звідси не піду, поки не поговорю!

Черговий сержант прожогом вискочив із кімнати. А за п’ять хвилин повернувся з Бозменом, худим, сутулуватим чоловіком років п’ятдесяти.

— Ден, забери його звідси у свій кабінет, — став благати черговий сержант. — Правда ж, так усім буде добре?

— Ходімо, Гепе, — покликав бомжа Бозмен, і вже через хвилину вони сиділи в кабінці з трьома стінами, що правила Бозмену за кабінет. Та, перш ніж сідати, лейтенант завбачливо відчинив своє єдине вікно і ввімкнув вентилятор. — Ти щось хотів?

— Лейтенанте Бозмен, а ви ще розслідуєте тоті вбивства?

— Маргіналів? Так, ця справа досі в мене.

— Ну то я знаю, хто їх мочить.

— Справді, Гепе? — спитав Бозмен. Він саме розкурював свою люльку. Пахкав він нею рідко, проте ні вентилятор, ні відчинене вікно не спроможні були розвіяти амбре, що ширилося від Гепа. «Скоро, — подумав Бозмен, — фарба на стінах запухириться й повідлущується». І зітхнув.

— А пам’ятаєте, я вам казав, шо Сонні балакав із пацаном, ото за день до того, як його найшли почикриженого в тотій трубі? Пам’ятаєте, я вам казав, лейтенанте Бозмен?

— Пам’ятаю. — Цю історію про двох убитих маргіналів: Чарльза «Сонні» Брекета й Пітера «Полі» Сміта — йому розповідали ще двоє бомжів із тих, що ошиваються біля Армії спасіння та безкоштовної їдальні за кілька блоків од відділка. Вони бачили, що неподалік отирався пацан, молодий хлопець. Він балакав із Сонні та Полі. Ніхто точно не знав, чи пішов із тим пацаном Сонні, але Геп та двоє інших твердили, що бачили, як із ним кудись подався Полі Сміт. Вони здогадалися, що «пацан» був неповнолітній і ладен був розщедритися на пляшку чорнила, якщо йому куплять бухла. І декілька інших бомжів стверджували, що бачили неподалік цього «пацана». Причому опис «пацана» був бездоганним, якраз те, що треба для суду, та ще й свідки були з такою незаплямованою репутацією. Молоденький, блондин, білий. Що ще потрібно копу для затримання злочинця?

— Ото вчора я був у парку, — вів далі Геп, — а в мене, значицця, була купка старих газет…

— Гепе, у цьому місті діє закон проти волоцюг.

— Та я ж їх збирав просто, — тоном ображеної гідності промовив Геп. — Люди так свинячать, шо жах якийсь. Я, лейтенанте, теренторію прибирав. Теренторію, йоханий бабай, прибирав я. Там деякі газети були тижневої давнини.

— Так, Гепе, — сказав Бозмен. Він невиразно пригадав, як ще зовсім недавно був голодним і мріяв про обід. А тепер здавалося, що все це в далекому минулому.

— Ну, я прокинувся, дивлюсь — а одну газету моні вітром на лице вчепило. І прямісінько перед очима в мене той пацан. Ну, скажу я вам, я аж підскочив. Дивіться. Ось пацан. Оцей, тутка-во.

Із кишені спортивної куртки Геп витяг пожмакану, пожовклу, у плямах від води газету й розгорнув її перед Бозменом. Той нахилився вперед, бо відчув, що це може бути цікаво. Геп поклав газету на стіл, щоб він міг прочитати заголовок. ЧЕТВЕРО ХЛОПЦІВ У СПИСКУ «УСІХ ЗІРОК» УНІВЕРСИТЕТУ ПІВДЕННОЇ КАЛІФОРНІЇ. Під заголовком було чотири фотографії.

— Гепе, і котрий із них?

Зашкарублим від грязюки пальцем Геп тицьнув у фотографію вгорі праворуч.

— Він. Пише, що звати Тод Боуден.

Бозмен перевів погляд зі знімка на Гепа, міркуючи про те, скільки в того ще лишилося мозкових клітин, неспалених і сяк-так спроможних функціонувати після двадцяти років шкварчання на пательні в дешевому вині, яке вряди-годи приправляли чаркою денатурату.

— Гепе, чому ти такий упевнений? На фотографії хлопець у бейсболці. Я, наприклад, не бачу, біляве в нього волосся чи ні.

— Либа, — сказав Хеп. — Те, як він либиться. До Полі він отако-само либився, коли вони йшли кудись разом. Така либа широка, шо наче жисть у нього удалася. Я таке ні з ким не попутаю, нікогди. Він це, пацан.

Але Бозмен слухав його неуважно. Він гарячково розмірковував. Тод Боуден. Де він міг чути це ім’я? Але ще більше турбувала думка про те, що зірка місцевої школи може виявитися різником бомжів. Йому здалося, що це ім’я та прізвище він чув зовсім недавно, лише вранці, під час якоїсь розмови. Він нахмурив лоба, силкуючись пригадати, де саме це було.

Геп пішов, а Ден Бозмен усе ще сушив голову, коли зайшли Ричлер і Вайзкопф. І тільки звучання їхніх голосів, поки вони наливали собі у відділку каву, допомогло йому нарешті скласти два і два.

— Святий Боже, — промовив лейтенант Бозмен і квапливо підвівся з-за столу.

30

Обоє батьків пообіцяли йому скасувати свої плани на день (Моніка збиралася на базар, а Дік — грати в гольф із якимись діловими людьми) і залишитися з ним, але Тод сказав, що йому краще побути на самоті. Подумав, що почистить гвинтівку і просто все це діло обмізкує. Спробує розкласти все по поличках.

— Тоде, — мовив Дік і раптом зрозумів, що більше йому сказати нема чого. Якби тут опинився його батько, у нього напоготові була б уже якась рекомендована молитва. Але покоління змінилися, і нині Боудени не надто таким захоплювалися. — Іноді таке буває, — незграбно закінчив він, бо Тод на нього дивився. — Спробуй не думати про це.

— Зі мною все буде добре, — сказав Тод.

Коли вони роз’їхалися, Тод узяв кілька ганчірок і пляшку збройного мастила «Альпака» та відніс усе на лавку за трояндами. Потім пішов у гараж і повернувся звідти зі своєю «тридцяткою». Поклав на лавку й розібрав. Приємний порохняво-солодкий аромат квітів лоскотав йому ніздрі. Він ретельно почистив гвинтівку, мугикаючи собі під носа пісеньку, а часом навіть насвистуючи крізь зуби. Потім знову зібрав. Це він міг і із заплющеними очима зробити. Думки помандрували кудись далеко. А коли за п’ять хвилин повернулися, він помітив, що зарядив гвинтівку. Думка про стрільбу по мішенях не надто його приваблювала, тільки не сьогодні, але він усе одно зарядив. Сказав собі, що не знає навіщо.

«Звісно, знаєш, Тоде, дитинко. Година, так би мовити,